— Не кажи гоп, поки по перескочиш!. — спинив його Кармелюк.
Закінчивши гримуватися, Кармелюк з товаришами залягли в найближчому рові, притрусивши себе листям і всяким ломаччям. 1 як тільки ляхи відійшли слідом за Уляною в глиб болота, вони попереодягалися в залишений нагоничами одяг і притаїлися в кущах.
За своєю незмінною звичкою до франтівства Кармелюк захопив новенькі чоботи й новенький одяг рудого гайдука й тим мало не привів усю справу до фатальної розв’язки...
Забившись у гущавину, з тривожним почуттям ждав Кармелюк з дідом і Михайлом умовного крику Уляни: хоч і так видно було, що вона провадила діло успішно, але Кармелюк дуже добре знав, що в таких ризикованих випадках буває багато несподіванок, і треба справжньої геніальності, винахідливості й рівноваги духу, щоб впоратися з усім. Тисячі думок і образів, одні страшніші за другі, роздирали його. Але ось нараз із лісової глибини до них ясно долинув радісний Улянин крик: "Сюди! Знайшли! Знайшли!!!"
Від радості й несподіванки Кармелюк раптом відчув страшенну кволість у всьому тілі.
— Слава богу! — прошепотів він, перехрестившись.
— Вовіки слава! — проказали за ним побожно дід і Михайло. .
— Ну, тепер, братове, за останню роботу! — хвацько
скрикнув Кармелюк, схопився на ноги й розправив могутні плечі.
Очі його блищали. Уляна була в безпеці, а для нього починалася гра ризикована й небезпечна, як танок серед устромлених у землю ножів; але якраз оте ризикування й давало одважній душі Кармелюка жагучу, гостру радість.
— Ви біжіть просто на Янчевського, до лісу, і намагайтеся зрушити його в глибину, а я побіжу по узліссі... Пильнуйте ж... А там, у лісі, наш сигнал — крик сови.
Товариші потисли один одному руки й з гучними криками: "Знайшли, знайшли!!" — кинулися в різні боки.
Ще не добігши до узлісся, Кармелюк почув жвавий гамір і одривчасті крики... Видно було, що хвилююча новина встигла вже розповсюдитися. Незабаром перед ним замелькали й постаті нагоничів.
— Сюди! Скоріше! Скоріше! — закричав на весь голос Кармелюк, кидаючись просто на постаті, що бігли попереду...
— Хлоп од пана Рудковського! — почулося десь коло нього.
— Де? Хто? —• перепитав другий голос.
— Та онде біжить.
— Покликати його сюди!
Ех ти, хлопе, стривай, пан кличе! — почулося з різних боків навколо Кармелюка.
Кармелюк зупинився.
— Сюди, сюди! — закричало йому кілька голосів. Треба було йти на пана.
"На пана, то й на пана!.." — вирішив про себе Кармелюк.
З усіх панів єдиний Янчевський був йому небезпечний, але цей пан, що кликав його до себе, не міг бути Янчев-ським.
Кармелюк зняв шапку, осунувся, згорбився й сміливо пішов на поклик.
— Ти від кого? — почув він молодий голос. Голос видався отаманові знайомим; він глянув з-під навислих брів і побачив, що з ним розмовляє молодий Алоїз Пігловський.
"Тьху ти, диявол, і треба ж було отак напоротися!" — скрикнув у думці Кармелюк, але не розгубився й відповів спокійно:
Од пана Рудковського.
— Правда, що накрили Кармелюка? *
— Як же... там гайдамаків з півсотні.
— А ти куди біжиш?
— По підмогу — до пара Янчевського.
— Ну, поквап же його, а ви за мною, хлопці! — крикнув воякам Алоїз Пігловський.
Нагоничі з своїм ватажком пробігли повз Кармелюка. Він навіть не сподівався, що зможе так легко відкараскати-ся від зустрічі, яка могла завдати йому серйозних ускладнень.
— Всьому допомагають чорна свита й зелений пояс, вигадані дияволом на нашу погибель! — прошептав Кармелюк з веселою усмішкою.— Спасибі ж тобі, друже люб’язний, за добру послугу. При зустрічі віддячу!
Тепер Кармелюк був майже в цілковитій безпеці. Випадок допоміг йому прорватися крізь заслону нагоничів. Тільки зустріч з Демосфеном, який добре знав його в обличчя, могла викрити його, але Янчевський ні в якому разі не міг з’явитися тут.
Хвилин двадцять прождав Кармелюк, щоб дати можливість нагоничам заглибитися в ліс, а потім рушив з спокійним серцем уперед, наближаючись до вузької перемички, яка відокремлювала Кругляк від Гайдамацького лісу. По дорозі його гукнули ще двічі-тричі, але зустрічі ті були зовсім незначні й тільки ще раз переконали Кармелюка в тому, що вигляд його не викликав ніякої підозри. Отак він добрався, нарешті, до крутого виступу лісу, за яким уже видно було жадану перемичку.
Демосфена не^було,— дорога була вільна.
Кармелюк широко дихнув, розмашисто перехрестився, вийшов із зарості й подався просто на переїзд до Гайдамацького лісу. Кругом не було й душі. Почуття бурхливої радості охопило Кармелюка; він наддав ходи, як нараз із-за виступу лісу почувся швидкий тупіт, • і на вузький перешийок, що розділяв два ліси, винеслася просто на Кармелюка молода амазонка. Від люті Кармелюк на мить завмер на місці, пославши в думці круте слово амазонці; він хотів був шаснути в ліс, але це вже було запізно: дама помітила його.
— Ей ти, хлопе, йди сюди! — гукнула вона, осадивши коня.
— "Підійти хіба, шпортнути ножем тай гайда в ліс?" — майнула Кармелюкові думка, але зразу ж він змушений був відмовитися від цього: із-за лісу виїхали два озброєні з ніг до голови стайничі й зупинилися на пристойній відстані від пані. Робити було нічого: треба було підійти до пані, яка починала виявляти явні ознаки невдоволення.
— Ну, як бог не захоче, то свиня не з’їсть,— шепнув собі Кармелюк, зняв шапку й, набравши вигляду дурнуватого, клишоногого дядька, наблизився до амазонки.
— Чому не йдеш зразу, коли тебе кличуть? — зустріла його суворим окриком вершниця...
— Бо не чув,— відповів Кармелюк, невміло вклоняючись, почухав потилицю, і нараз, глянувши в обличчя красуні, яка струнко сиділа в сідлі, він з жахом побачив, що на нього дивиться сама дружина маршалкова, пані Розалія.
"Ну біда! — мигнула думка, мов холодна змія прослизнула.— Жінка впізнає, впізнає, як бог свят!"
— Бидло! — прошипіла з презирством Розалія.— Але де ж пан Янчевський з своїм загоном?
— Та поїхали туди! — пробурмотів Кармелюк байдужісіньким, дурнуватим тоном.
— Куди "туди"? — роздратовано перепитала його Розалія.
— Тд в ліс же...
— Виходить, правда, що піймали Кармелюка?
— Та піймали ж!
— Де ж? 4
— Там... на болоті...
— Де там?