Всі зупинились, і несподівано однаковий жах охопив одразу всіх: вони самі в лісі, відокремившись від загону... перед Кармелюковим сховищем, а хто знає, скільки там засіло гайдамаків? Хлопчисько бачив трьох, але їх моя^е бути й тридцять три!
— Ні, так навмання лізти не можна...— прошепотів Руд
ковський.— Треба вперед послати вивідача *— подивитися, скільки їх там. Панове, хто полізе перший? (
Гайдуки мовчки переглянулися між собою й замовкли: ніхто не був охочий на цей геройський подвиг.
— Та ось хлопчина нехай полізе,— тихо сказав, нарешті, рудий. Йому й найзручніше; знову ж, якщо його й помітять, то йому нічого не станеться...
Всі одразу вхопилися за пропозицію рудого. Уляйа почала відмовлятися, вдаючи, що боїться... цілувала руки панові, просила зглянутися над нею й не посилати її в страшне кубло, але при першій погрозі Рудковського скорилася своїй долі й поповзла поміж очеретами. Забравшись на острів і впевнившись у тому, що товариші вже встигли сховатися, Уляна повернулася назад і сказала Рудковському, що гайдамаків на острові вже немає, але що там — чого, чого тільки не накидано! Жовті й білі гроші* одяг панський і зброя... Це повідомлення, а особливо його друга частина, зразу піднесло настрій переслідувачів. Уже давно серед народу ходили легенди про незчисленні скарби, котрі Кармелюк приховує в різних місцях; уява заграла в пожадливих серцях.
— Та ти часом не брешеш? — нерішуче перепитав хлопця Рудковський.
— От щоб я додому не вернувся, коли неправда, щоб я сходу сонця не діждався, щоб я...— почала була божитися Уляна, але Рудковський перебив її.
— А чи добре ти обдивився все кругом?
— Скрізь облазив, обдивився й лози, й очерет.
— Ну, то веди. Панове—обернувся він,—зведіть курки й по одному за мною.
На острові зустріло поляків невеличке розчарування: грошей виявилось небагато (їх навмисне розсипав Кармелюк для принади), але зате скрізь валялася зброя й одяг Янчевського, котрий зараз же й упізнав Рудковський. Це доводило, що в сховищі справді був притулок Кармелюка, а що розбійник залишив його не більше, як годину тому,, доводила купа незгаслого жару з розкиданою навкруги неї картоплею. Оглянувши все, Рудковський нерішуче спинився посеред печери.
— Але куди ж дівся той шельма? — промовив він уголос.— Втекти не міг. Може, він засів десь по дорозі, щоб перейняти нас.
— Ні, ні,— втрутилась Уляна,— якщо їх тут немає, то я знаю, куди вони сховалися. Ніхто не догадається, а я знаю...
Через те, що слова хлопчика вже один раз цілком виправдалися, то й Рудковський і гайдуки поставилися тепер до нього з цілковитою довірою. *
— А як же ти знаєш? — все-таки спитав пан. ' ч
— Я в цьому лісі бував не раз,— то по ягоди, то по гриби,—заторохтіла Уляна,—і тут на болоті, ніхто не знає, ніхто ніколи й не догадається, хоч увесь ліс перенишпорити й перерити, є камінь величе-е-зний, а під тим каменем діра — печера, я там колись три пригорщі білих грошей знайшов. Вони туди пішли... їй-богу, туди!
— Може статися,— заговорили гайдуки,— хлопчик моторний.
— А де ж той камінь? — спитав Рудковський.
— Тут, край болота... Болотом пройти, то ніхто й не побачить і не почує... А з діри тієї тільки один вихід... Усіх їх можна перестріляти.
Принадлива перспектива накрити Кармелюка й перестріляти всю його ватагу знову заполонила уяву Рудковського, тим більше, що з слів хлопчика видно було, що цей напад не загрожував їм ніякою небезпекою.
— Гляди ж,— промовив він уже прихильно,—* доведеш, то одержиш іще таляр, а ні...
— Всіх перестріляємо, як бога кохам! — скрикнула Уляна, потираючи руки, і очі її блиснули щирою радістю.
— Ну, а куди ж іти?
— Та отак, навпростець, болотом,— відповіла Уляна.-— Тільки треба пороздягатися й попідкачувати холотпі, бо як де,— то доведеться по пояс брести.
— Ну, а ти що ж, у свитині полізеш? — обізвався рудий, обережно скидаючи свої, як видно, нові чоботи і ставлячи їх збоку.
Всі, навіть і сам Рудковський, послухали Уляниної поради й, поскидавши свитки, пояси й чоботи, а дехто й капелюхи, склали все це в очереті на березі...
Почалася нова мандрівка. Уляна сама добре не знала дороги через болото і тому не раз провалювалася по пояс. Після доброї півгодини щонайтяжчого переходу Уляна звернула в густо зарослий очерет і, пробравшись крізь ту гущавину, обережно виткнула голову і ту ж мить злякано шаснула назад.
— Ну, що? — тихо спитав її Рудковський.
— Ой пане, вони там! — шепнула Уляна з удаваним страхом.— Рушниці видно.
Від слів хлопчика знову повіяло па всіх холодом жаху... Однак Рудковський переборов себе й, трохи розхиливши очерет, припав очима до утвореної щілини; перед ним постала така картина: сажнів за сто від них, край трясовини, підіймалася велика безформна брила граніту й ніби врізувалася рогом у болото; з тилу вона здавалася суцільним сірим каменем, але від болота, і саме з того пункту, звідки спостерігав Рудковський, можна було виразно бачити кінці рушничних цівок, направлених, як видно, з печери на бо* лото; витикався ще підбитий цвяхами чобіт, що висунувся якось необережно з зеленої стіни; і видно було зігнуту, спм-ну чоловіка в синій чумарці, який, видно, притаївся на порозі печери...
Рудковський випустив з рук очерет і мимохіть посунувся назад...
Не було сумніву розбійники були там; їх відділяло тільки сто сажнів!.. Але вже один побіжний погляд одразу переконав Рудковського в тому, що їх там було не три, а набагато більше: самих цівок він нарахував п’ять, а хто знав, скільки гайдамаків притаїлося в глибині печери?..
Становище Кармелюка було якнайвигідніше: з трьох боків його захищала гранітна стіна, а єдиний невеликий отвір захищало п’ять, а може, й цілий десяток рушниць, і тому що брести до печери треба було болотом, то ясно було, що, раніше ніж загін Рудковського встигне наблизитися до неї хоч на п’ятдесят сажнів, Кармелюк перестріляє їх усіх до одного. Це всіх дуже збентежило.
— Не сидіти ж нам тут доти, доки зійдуться нагоничі? — похмуро промовив рудий велетень.
_ і виходити звідціля страшно; якась дрібничка може викрити нас! — зауважив другий.
— Залишається одне,— прошепотів Рудковський,— послати хлопця, щоб покликав нам підмогу. Тоді й слава зостанеться нам, і ми уникнемо видимої небезпеки.