— Пшепрашам, пані, не всі шляхтичі схожі на пана Хойнацького!
— Гой! А молода шляхта зважиться піти на Кармелюка сам на сам?
— Якщо тільки того побажає богиня, красуня, крулева наша, то я сам забуду й обов’язок, і покору,— палко заговорив Рудковський, але Розалія перебила з поблажливою усмішкою палкі звіряння юнака й промовила милостиво:
— Крулева цього не зажадає, бо знає, який Кармелюк одважний і сильний — то лев, і вона не захоче ризикнути так нерозважно життям молодого сміливця.
— Присягаюся святим патроном гаряче скрикнув Рудковський,— сьогодні пані переконається в тому, що молодість — не завада для одваги і що підлий хлоп сильний тільки хлопською хитрістю; але одвага благородного шляхтича йому незнайома!
— Не знаю,— задумливо протягла Розалія.— Нинішній день покаже, чи правда на боці мого молодого лицаря.
Безмірно потішений привітними словами красуні, Рудков-ський припав до її ручки гарячим поцілунком, затвердим наміром будь-що відзначитися сьогодні й звернути на себе увагу богині.
Ніжну сцену нараз перервав несподіваний гамір:
— Стійте! Держи! Лови! Не пускай! — закричали нагоничі, і слідом за цим почулися якісь жалісливі схлипування й викрики:
— На бога! Не буду!! Ой господи!
В одну мить Рудковський одірвався од ручки красуні й кинувся, мов лев, до натовпу нагоничів, що когось обступили. Він побачив, здивувавшись, невеликого хлопчика — брудного, обшарпаного, але разом з тим дуже гарненького. До смуглявого обличчя Уляни й короткого хвилястого волосся якнайкраще л:ичив чоловічий одяг. І тепер ніхто б не міг запідозрити, що цей замазюка хлопчик — жінка. Побачивши молодого пана, хлопчик од жаху впав йому до ніг.
— Хто єстесь?! — грізно накинувся на нього Рудковський.
— Хлопець... із... села... села...— затнулась Уляна і нараз зміркувала, що не знає й одного села з цієї близької місцевості. Серце її одразу впало, і холодний піт побіг гадючкою по спині... Та, на щастя, сам молодий пан вивів її із скрути.
— Із села, з села! — перебив він її.— Сам бачу, що не з міста! Та що ти тут робив? Як з’явився?!
— Ой паночку ласкавий, простіть, більше не буду! Мати хвора... в гарячці конає... солома вся вийшла... ні на чому й окропу зогріти... Я подумав: боже милостивий! Від того ж панові кривди не буде, якщо я сухих гіллячок зберу, щоб матусі...
— Що??? — закричав Рудковський, наступаючи на нібито хлопчика.— Як ти смів тут красти панське дерево?
— Не дерево, не дерево, паночку, саме ломаччя, ось хоч і подивіться: самі гіллячки та патички,
— Мовчи, щеня! — грізно перебив Уляну Рудковський.— Пустити вас у ліс, то ви й дуби з корінням повириваєте... І все те піде за гіллячки та патички... Ану, хлопці,— гукнув він нагоничам,— усипте йому з двадцять лоз, щоб знав, як красти панський ліс!
— На бога, пане, помилуйте! — скрикнула Уляна з непідробним жахом і кинулася в ноги Рудковсіжому, намацуючи в той же час за рукавом кинджал.
"Покінчу одразу з ним і з собою!" — мигнуло їй у голові. Але думка, що труп її викриє обман і що кумирові її на долю випадуть тортури й смерть, примусила її знову благати панича.
— Ой господи!.. Ой боже! Рятуйте, помилуйте... Поми-и-луйте! Я все... все,— зойкала вона не своїм голосом, впиваючись у ноги Рудковського; але страх нібито хлопця ще більше додав запалу молодому героєві.
— Не хочеться? — зареготав він.— От і слічно: вдруге не крастимеш. Всипте ж!
Гайдуки кинулись і вхопили хлопця за плечі.
— Пустіть... згляньтеся... помилуйте! — забилась Уляна, як божевільна, в руках гайдуків, але велетні держали її міцно і що менше за свого начальника схильні були до милосердя.
"Що ж це? Ганьба... загибель?!" — як блискавка, мигнуло в голові Уляни, і вона шалено рвонулася з рук катів; але ті цупко держали свою жертву, мов у залізних лещатах.
— Не втечеш, шибенику! — реготали зловтішно мучителі, скручуючи назад хлопцеві ліву руку, що на якусь мить була звільнилася.—Не^ втечеш! Бач, як звивається, наче вуж... Ану, стягай з нього свитку, щоб не заважала...
— Пропала! — зарепетувала в пориві одчаю Уляна, зраджуючи себе ще більше; та поляки під час боротьби не звернули уваги на її обмовку...— "Тепер не дадуть і покінчити з собою..." — Нетямлячись од страху, вона стала кусати гайдукам руки, щоб при цьому маневрі звільнити собі хоч на мить праву руку й устромити собі в серце кинджал...
— Ах ти, щеня! Кусатися? — заричав укушений гайдук.— Ламай йому руки... За горло души... Зривай усе...
— Царице небесна! — прошепотіла, втрачаючи останні сили, нещасна й, заплющивши очі, ждала катувань...
XLV1
— В чім річ? Чого так кричить цей хлопець?
Уляна розплющила очгй побачила молоду, гарну пані.
— Та це хлопчиська піймали: з лісу ніс хмиз,— відповів Розалії Рудковський.
— Але чого ж він так кричить і ридає?
— Звелів, йому всипати двадцять лов, * так він ніжиться й боїться... Нічого! Потерпить трохи, а шкура нова виросте!
— Це перший прояв шляхетської хоробрості? Знущатися з хлопчика? — з презирливою посмішкою зауважила Розалія.— Ні, я не дозволю бити хлопчика, він такий нещасний і гарнесенький... Та й провина його невелика: в’язка хмизу! Пху!!
— Але "якщо дозволити хлопам брати хмиз — вони розбестяться! — виправдувався присоромлений шляхтич.
— Який скнара! — знизала плечима Розалія.— Пан ліпше м"же скористатися з нього: розпитати хлопчика про розбійників. Якщо він збирав хмиз, то, можливо, бачив їх де-небудь.
— Вельможна пані поєднує в собі два образи — і Кіпріди, і Паллади! — захоплено промовив Рудковський, який проклинав у цю хвилину свою необачність і горів бажанням загладити невигідне враження і чимсь відзначитись.
Уже при першій появі пані маршалкової гайдуки зупинилися, вважаючи за непристойне шмагати в присутності вельможної пані. Не тямлячи себе від радості, прислухалася Уляна до діалога красуні в Рудковським; вона боялася вірити несподіваному порятунку, але її надія виправдалася.
— Назад! Пустіть його! — крикнув Рудковський гайдукам.— Ей ти, блазню, йди сюди та подякуй вельможній пані, що врятувала тебе від заслуженої кари! — підкликав Рудковський хлопчика, махнувши рукою.
— Хай вас бог благословить, ясновельможніа пані! — від душі скрикнула Уляна, і обличчя її зашарілося густим рум’янцем.