"Люба мамо,— писав він.— Мабуть, що нашій родині кінець. Боссе і Бетан захоріли на шкарлатину і лижать у лікарні а я ізольований. Це ни погано але я теж захорію на шкарлатину а тато в Лондоні коли він ще живий хоч я ни чув щоб він був хорий проте він певне захорів потім якщо решта всі хорі. Мині сумно без вас, авжеж а ви дуже хорі? Я міг би багато розповісти за Карлсона але я ни буду бо ви тілки будуте хвилюватися а вам каже хатній цап потрібин спокій і відпочинок. Вона ни хора і Карлсон також та скоро будуть хорі. *
До побачиння дорога мамо відпочивайте собі спокійно!"
— Більше я нічого не писатиму,— сказав Малий до Бімбо,— бо не хочу її лякати.
Потім він підійшов до вікна й подзвонив Карлсо-нові. Аякже, таки справді подзвонив! Бо вчора ввечері [438]
Карлсон вигадав одну хитру річ. Він провів дзвоника від кімнати Малого до своєї хатки на даху.
— Не випадає літати і вдавати з себе привида абияк,— сказав Карлсон.— Ні, тепер Карлсон зробив найкращий у світі дзвоник, і ти можеш подзвонити й призначити виступ привида тоді, коли хатній цап сидить у вигідному місці і вдивляється в темряву, щоб побачити мене, невеличкого й страшного.
За дзвоник правила торбина горіхів, що висіла в Карлсона під стелею, і мотузка, прив'язана до торбини та проведена аж до вікна Малого.
— Ти смикаєш за мотузку,— сказав Карлсон,— дзвоник мій дзвонить, миттю вилітає невеличкий привид із Васастаду, і хатній цап зомліває. Правда ж, чудово?
Звичайно, чудово, вважав Малий. І не тільки через привида. Досі йому доводилось чекати довго-довго, поки Карлсон надумається прилетіти. Тепер він міг подзвонити йому, коли вважав, що мусить конче побалакати з ним.
І от саме тепер він відчув, що мусить побалакати з Карлсоном. Він почав смикати за мотузку. Нагорі заторохтіли горіхи. Скоро по тому загув моторчик, але Карлсон залетів у вікно заспаний і сердитий.
— Ти, певне вважаєш, що то будильник! — неприязна мовив він.
— О, пробач,— сказав Малий,— ти ще спав?
— Про це тобі треба було спитатися, перш ніж будити мене. Ти спиш собі, мов порося, і гадки не маєш, як гірко доводиться нам, бідолашним, тим, хто не може й ока склепити. А як пощастить заснути, то вже сподіваєшся, що друзі сидітимуть тихесенько, затамувавши віддих, замість калатати в дзвоник, ніби на пожежу.
— Ти так погано спиш? — здивувався Малий.
— Уяви собі, що погано. [439]
Малому стало шкода Карлсона.
— От біда... Ти справді так погано спиш?
— Жахливо,— мовив Карлсон.— Себто вночі я сплю як убитий і до обіду теж, але після обіду вже гірше, тоді я лежу й тільки перевертаюся з боку на бік.
Хвилинку він стояв тихо, немов оплакував своє безсоння, але потім жваво озирнувся по кімнаті.
— Якщо я дістану невеличкий подарунок, то, може, не так побиватимуся, що мене збуджено.
Малий не хотів, щоб Карлсон побивався, тому гіочав порпатися в своїх речах.
— Хочеш мою губну гармонію? Карлсон узяв гармонію.
— Еге ж, я завжди мріяв мати музичний інструмент, дякую, я її беру... бо в тебе ж немає контрабаса?
Він притулив гармонію до губ, видобув кілька жахливих звуків і глянув на Малого. Очі йому сяяли.
— Чуєш? Я зразу склав мелодію. Вона зветься "Жалобна привидова пісня".
Малий сказав, що жалібна мелодія якраз личить до їхньої хати, де всі захворіли, і розповів Карлсонові про скарлатину.
— Як мені шкода Боссе й Бетан! — докінчив він. Та Карлсон сказав, що скарлатина — то дурниця, і про неї не варто й згадувати. Врешті, навіть краще, що Боссе й Бетан захворіли, коли має статися велика подія — виступ привида.
Тільки-но Карлсон сказав так, як Малий похолов з переляку. Він почув за дверима ходу панни Цап і зрозумів, що за мить вона переступить поріг. Карлсон теж збагнув, що треба поспішати. Він ляпнувся на підлогу і клубочком покотився під ліжко Малого. Малий швиденько сів на ліжко й накинув на коліна ковдру так, щоб вона звисала донизу і якомога більше затуляла Карлсона. [440]
Тієї миті відчинилися двері й зайшла панна Цап з мітлою та лопаткою в руках.
— Я хочу тут прибрати, — мовила вона. Іди поки що до кухні.
Малий так хвилювався, що аж спітнів.
— Ні я не хочу, — сказав він. Я сидітиму тут, бо я ізольований.
Панна Цап сердито глянула на нього.
_ Знаєш, що в тебе під ліжком? — спитала вона.
Малий почервонів. Невже вона справда помітила Карлсона? [441]
— Там... там під ліжком нема нічого,— затинаючись! мовив він. —і
— Уяви собі, що є,— сказала панна Цап.— Там повно пилюки, і я хочу її вимести. Ану гайда звідси!
Малий зовсім стривожився.
— Ні, я сидітиму тут, бо я ізольований! — закричав він.
Тоді панна Цап сердито забурмотіла й почала замітати з іншого боку.
— Ну сиди вже, хай тобі грець, поки я тут позамітаю! Але потім, будь такий ласкавий, ізолюйся в'інший куток, упертий шибенику!
Малий кусав собі нігті й розмірковував, що буде далі. Та раптом він стрепенувся й почав хихотіти. То Карл-сон залоскотав йому під коліном, а Малий дуже боявся лоскоту.
Панна Цап докірливо глянула на нього.
— Так, так, смієшся, коли твоя мама, брат і сестра лежать хворі й страждають. А ти, бачу, тішишся!
Малий знову відчув, як Карлсон залоскотав йому під коліном, і так засміявся, що мало не впав з ліжка.
— Гі-гі! — реготав він.— Я згадав одну смішну історію...— Він гарячково згадував яку-небудь історію.— Про звіра, що полював на коня, і кінь так злякався, що виліз на дерево. Ви не чули цієї історії?
її любив розповідати Боссе, та Малому ніколи не було смішно. Він так шкодував коня, якому довелося лізти на дерево.
Панна Цап теж не засміялася.
— Не розповідай мені давно всім відомих дурних історій. Ти ж добре знаєш, що коні не можуть лазити по деревах.
— Ні, не можуть,— сказав Малий, точнісінько так, як завжди казав Боссе.— Але ж за ним гнався страшний звір, то що в біса він мав робити? [442]
Боссе казав йому, що треба говорити "в біса", коли розповідаєш смішну історію. Але панна Цап була іншої думки. Вона сердито глянула на Малого:
-— Твоя мама і брат з сестрою лежать хворі й страждають, а ти собі сидиш і регочеш, та ще й лаєшся лихими словами. Я просто дивуюся з тебе!
І враз вона замовкла, бо з-під ліжка долинула "Жалобна привидова пісня" — два коротких різких звуки, та їх було досить, щоб панна Цап аж підскочила.