— Я надто молодий та недосвідчений, щоб радити вашій величності в таких важких обставинах. Я б хотів, щоб мій батько сам був тут.
— …Коли б мова йшла про мої особисті права, — правадила далі королева, — за змогу на єдину мить стати ще раз ногою на рідній англійській землі, я б охоче відмовилась від Провансу, від нікчемної корони, як віддаю я бурі цей непотрібний символ відібраного мені королівства.
Маргарета висмикнула з свойого волосся чорне перо та червону троянду й кинула їх із балкона. Вітер підхопив та високо поніс перо. Артур стежив за ним. Але в цю мить протилежний порив вітру приніс назад червону троянду, просто до нього на груди.
— Радощі вам, королево! Це щастя! — схопив квітку Артур.
— Так, — мовила Маргарета, — але це пророцтво, відновлення лянкастерської родини, стосується не мене, а тебе; мої очі цього не побачать. Але ти доживеш, ти побачиш, будеш йому сприяти… Мені зле… Ти завтра побачиш мене інакшу… а поки бувай здоров.
Вони увійшли до вітальні, королева ляснула в долоні і з'явилося двоє жінок.
— Улаштуйте чужинця на ніч!
Вона протягнула юнакові руку. Той над нею схилився. Королева вийшла.
Другого ранку Артурові принесли листа. Юнак прочитав: "Любий сину Артуре. Вважаю за потрібне тебе повідомити, що нині мандрівники у великій небезпеці. Герцог, узявши міста Грі та Грансон, забив п'ятсот чоловіка залоги; але наближаються союзники, їхні сили численні, хто знає, чия буде перемога. Хоч який там буде кінець, а поки війну ведуть запальну, обидві сторони й у гадці не мають миритись; виходить нам велика небезпека, поки настане цьому край. Можеш запевнити королеву, що наш кореспондент, як і раніше, має намір купити крам. Але заплатити зможе тоді, коли скінчить теперішні важливі справи. А я сподіваюся, це станеться вчасно. Пред'явникові цього можеш довіряти. Твій батько Джон Філіпсон".
Артур зрозумів листа. Він запитав післанця, яка велика герцогська армія. Той сказав, що має шістдесят тисяч чоловіка, а союзники не набрали й третини. Молодий Ферранд де-Водемон, що його потайки підтримує Франція, є також в їхньому військові. Взагалі, як розповідав післанець, всі вигоди на Карловій стороні. Артур страшенно зрадів.
Увійшла королева.
— Я все думала цілу ніч. Рене не згодиться. Я гадаю поступитись Провансом. Тому треба поводитись дуже обережно. Ось я заготую потрібні акти, тоді поїду до батька.
— А цей лист, ваша величносте, повідомляє про важливі події. Треба поспішати. Швидче давайте акти. Я їхатиму день та ніч, щоб швидче опинитися в герцогському таборі. Я напевно потраплю туди в день перемоги. І тоді Карло… тоді ми одержимо величезну допомогу і побачимо, чи довго ще розпусний Едвард Йоркський матиме вкрадену корону! Але все залежить від нашої швидкости!
— Так, за кілька днів все буде вирішено між Карлом та його ворогами, але краще наперед, ніж віддавати землі, ще раз пересвідчитися, чи може нам допомогти Карло. Проте, я поспішатиму.
— Але хто складе вижливі акти? — запитав юнак. Маргарета подумала:
— А, твій батько каже, що післанцеві можна довіритись. Ми йому й доручимо. Він чужинець і за гроші мовчатиме. Прощавай, Артуре де-Вер!
Сьогодні Артур багато швидче спустився з гори, ніж учора на неї ліз. Його думки перелітали до скель Унтервальденського кантону, до Анни, і тому юнак цілком забув батькову пересторогу. Вірити змістові листа треба було, наперед потримавши його над вогнем.
Перше, що йому за це нагадало, був огонь у кухні заїзду біля підгір'я, де він знайшов Тібо та свої коні. Який подив охопив Артура, коли піднісши папера до вогню, ніби бажаючи його висушить він побачив слово, нове слово в найважливішому місці листа: "Післанцеві не довіряй".
Соромлячись, приголомшений Артур помчав на гору.
Не минуло й сорок хвилин, як Артур де-Вер стомлений, заточуючись стояв перед Маргаретою.
— Післанцеві не вірте! — скричав він. — Зрада! Я винен! Ось кинджал, накажіть мені себе заколоти!
Маргарета сказала, щоб він докладно все розповів.
— Це велике лихо, — мовила вона, — я вже доручила йому скласти акти. Він оце вийшов від мене, щоб співати в хорі, але я можу попросити, щоб його затримали в манастирі, а ми йому добре заплатимо. Спочинь, Артуре. Розстібни плаща. Бідолашний, як ти стомився.
Артур послухався, сів на стільця, бо він справді не міг уже стояти.
За дві хвилині проте підвівся. Королева сказала:
— За три дні ми побачимося в мойого батька!
Артур повернувся до заїзду, де відшукав здивованого Тіба, який не міг отямитись, побачивши, як Артур скаче на гору. Юнак пояснив, ніби він забув там свойого гаманця.
— Тоді не дивуюсь, хоч заприсягаюся честю, не бачив живої істоти, хіба крім кози, що її переслідує вовк, яка б так шалено мчала по скелях.
За годину вони примчали до столиці короля Рене. Його приняли там чудесно.
Четвертого дня прийшла звістка, що королева Маргарета в'їде до столиці перед полуднем, щоб оселитися в палаці свойого батька. З усіх рухів доброго короля знати було, що він так само боявся побачення з дочкою, як раніш його бажав. Королеву прийняли дуже пишно. Але вона не зраділа всенародній зустрічі. Щоб спокутувати свій попередній запал перед батьком, вона зійшла з коня і ставши перед ним на коліно, просила пробачити.
— Бідолашна голубко моя, — промовив добрий король. — Встань, ти нічим не завинила. Провина моя.
І добрий король Рене сам став перед дочкою навколішки. Нарід плескав у долоні.
Вони подались до палацу. Батько та дочка йшли під руку. Пообідали, і вже надходив вечір, час було кластися спати.
XXIX
Кладе на чоло він вінок лавровий,
Що Аполон його і дев'ять муз Сплели.
Скидає він шолом сталевий
І діядему золоту. В той час,
У тій прикрасі з листя на чолі
Він владар е коханців і поетів…
Другого дня сталася важлива подія. Королева Маргарета на подив та незадоволення Рене вимагала побачення, щоб переговорити про важливі справи. Коли існувало щонебудь на світі, що міг ненавидіти король Рене, то були справи, а надто важливі.
— Чого бажає дорога дочка? — запитав він. — Грошей? Скільки?
— Ні! Батьку, я казатиму не за свої справи, а за ваші власні.
— А коли так — можемо їх відкласти на завтра, може випаде дощ, або кращого нічого буде робить. На мене чекають мисливці, гріх втрачати такий день.