— А де Ферранд де-Водемон — хоробрий юнак, що б'ється за Льотарінґію, ніби з права від матері, Йоланди Анжуйської, вашої сестри?
— Він утік чи до Німеччини, чи до Швайцарії.
— Хай Бургундія начувається! — сказав досвідчений граф. — Бо коли він знайде собі товаришів у Німеччині та погодиться з одчайдушними швайцарцями — Карлові Бургундському буде поважна загроза, а він і в гадці цього не має собі. А ми тепер покладаємось на самого Карла, наша остання, єдина надія. Коли він зменшить свою силу цілком непотрібними бійками, наша надія вмирає разом з його могутністю. Мої друзі в Англії поклали, поки нічого не робити, аж одержимо з Бургундії військо та гроші.
— І це ще не головне, — відповіла королева. — Надто побоююсь я політики Людовіка XI, бо коли мої шпигуни мене не дурять, він уже потайки пропонував Едвардові мир на сім років, обіцяючи величезні гроші на підтримання Англії за йоркською родиною.
— Цього не може бути, — заперечив Оксфорд, — з такою бо армією, яку має Едвард, ганьба йти з Франції не спробувавши повернути свої колишні володіння.
— Та воно то так, такої думки був би законний державець, але не Едвард, що підло привласнив йому не належне. Кожен порив вітру з Англії несе йому страх, нагадуючи, що можуть збуритися ті, над ким він незаконно тримає владу. Він не зможе спокійно спати, аж повернеться із своїм військом до Англії. З Людовіком не воюватиме. Той ладен бо запобігати його ласки, принижуватись перед ним, дарувати величезними грішми — той політик, політик. А Едвард жадібний золота, жаднюга страшенний!
— То швидче нам треба скінчити справу з Карлом Бургундським, — свазав Оксфорд, — Я помчу до Діжону. Такій армії, як Едвардова, треба кілька тижнів, щоб перейти назад. І можливо, вона перезимує у Франції, хоч би й мир. Я візьму тисячу вояків із Фляндрії й подамся до північної Англії, де маємо так багато друзів, до того ж допомога з Шотляндії… Західні графства тримають нашу руку й на перший поклик стануть до зброї. Зберуться валійці — й розквітне ще Червона Троянда, і на всю Англію пролунає крик: "Хай живе король Генрік".
— Ох, — мовила королева, — не чоловік, не друг, тільки син моєї свекрухи та валійського ватажка. Холодний, хитрий. Та що подіяти — аби лянкастри. Помститись йоркам, а там можу вмирати.
— Отже, ви хочете, щоб я пропонував Карлові все, як ви писали. Коли він довідається за мир між Францією та Англією — це вплине на нього найбільше.
— А проте, обіцяй усе. Я добре його знаю. Він хоче ширити й ширити свої володіння. Тому він вдерся до Гельдерну, тому він зазіхає на мізерні рештки Провансу, що в мойого батька. Він хоче змінити герцогську корону на корону великого державця. Скажи йому, що Маргарета допоможе, що батько мій, король Рене, дасть йому Льотарінґію та що з моєї згоди оголосить його своїм спадкоємцем Провансу, скажи… скажи, що старий поступиться своїми володіннями йому того дня, коли герцогське військо сяде на судна до Англії. А королю Рене — маленький прибуток на життя серед музиків та віршів. Інших потреб він не має. Мої ще менші — помста йоркам, тоді можу вмирати. А за потрібну нам невелику суму золота дай йому діяманти. Ручись йому чим хочеш у всьому іншому!
— Крім вашого королівського слова я можу ручитись своєю лицарською честю, а мало — хай у заставу лишається син!
— Ні, ні! — скричала королева зворушено. — Він останній з вірного роду де-Верів, не наражай його дитя на небезпеку. Він був би брат і товариш мойому синові…
— Пробачте! Син мій — де-Вер! Обов'язок і честь — хоч би за те меч, спис, чи сокира. Предки показали йому шлях.
— Так, — заломила королева руки, — всі мають гинути, всі, хто нам служить. Вмирає кожен, хто мене любив, і кого любила королева Маргарета… — вона майже ридала.
— Заспокойтесь, велика королево! — мовив Оксфорд. — Здається стукають у двері.
— Це знак, що нам час розлучатись, — перемогла себе Маргарета. — А ти не бійся, Оксфорде, це зі мною трапляється тільки вряди-годи. Я вже заспокоїлась. Юначе, ось мій тобі дар!
І королева зняла з себе золотого ланцюга.
— Він належав мойому чоловікові, — сказала вона. В двері постукали вдруге.
— Швидче! — сказала королева. — Ти, Оксфорде, мерщій до Діжону, а я поки знову до батька. Прощавайте, може побачимось за кращих часів — чи ж я можу тепер сподіватись? Я казала це стільки разів. Але надія — така річ, що її з грудей не вирвеш нічим.
Вона вийшла й змішалась на вулиці з юрбою. Філіпсони за нею, але повернули в інший бік. Вони пішли назад до заїзду. Там їх уже чекав післанець від бургундського герцога. Він сказав, що коли вони ті англійські купці, що везуть дорогоцінний крам до двора, йому наказано їх туди привести, щоб були цілком безпечні.
Так вони поїхали з Страсбурга. Але герцог Карло так дивно їхав і так важко було переїжджати, бо скрізь переходило військо, заступаючи путь, що аж увечері другого дня дістались вони на велике поле поблизу Діжона, де стала табором більшість Карлового військо.
XXIV
Так дук сказав — так дук зробив…
(Richard III).
Оксфорд звик до розкошів та пишноти великого війська, проте навіть його вразила велична картина бургундського табору. Тут під стінами Діжону Карло, найзаможніший державець у Европі, вихвалявся найможливішою розкішшю. Намети й найменших його офіцерів були з оксамиту та єдвабу, а на шатрах вельмож і військових начальників виблискували золоті та срібні парчі, барвисті килими та різні найкоштовніші тканини, що їх в жодному разі ніхто б не уживав від негоди, тільки навпаки, якнайпильніше б зберігав. Зброя, була також дуже коштовна.
Попереду розташовано дужий артилерійський загін. Філіпсон одразу впізнав начальника — то був Генрік Колвен. Англієць зовсім простого роду, він вславився своїм умінням ходити біля гармат, які тоді нещодавно були з'явилися. Скрізь прапори, пишні начальники, довжелезні ряди чудесних коней, що іржали, тупотіли копитами, скидали гривою, нарікаючи на бездіяльність. Салдати весело товпилися навколо мандрівних співців, або бенкетували в маркітанськик наметах.
Нарешті, подорожні дійшли намету самого герцога. Перед ним вітрець розвівав величезного гарного прапора з гербами держав шістьох країв, графа п'ятнадцятьох графств, що вступати з ним у війну боялась ціла Европа. їхній провідник переговорив з кількома близькими до Карла людьми й англійців прийняли дуже ввічливо.