Тепер Філіпсон зрозумів, хто такий був каноник. Очевидячки, один з головних начальників таємного товариства, він зрозуміло цілком, зважився виправдовувати перед герцогом Карлом страту Арчібальда Гаґенбаха. Ось чому Бартоломей накивав п'ятами, тим то увечері в заїзді всі вжахнулись і замовкли. Кожну людину, що на неї була підозра, ніби вона має стосунки з таємним судом, боялися, оббігали, тремтіли перед нею. І Філіпсон починав думати, що тепер він не викрутиться.
Він обмірковував, чим би собі допомогти, але нічого вигадати не міг.
Ось усі зібралися посередині підземелля та вишикувалися. Запалало ще багато нових смолоскипів і залю освітило величезне полум'я. Посередині стояло дві лави, вкриті чорним сукном; на них сиділи судді. Філіпсон побачив дуже багато поважних громадян.
Треба завважити, що хоч могутність і сила цього суду базувалися на шпигунстві та терорі, проте в ньому часто брали участь дуже шановні люди.
Навколо суду багато людей оберігало входи, напоготові викону вати накази начальників. Вони також були члени цього товариства, одночасово виконавці та шпигуни. І кожен мусів беззаперечно виконувати кожен вирок таємного суду, незалежно від того, над ким — над власною матір'ю, батьком, близькими людьми. Такий заклад міг, існувати тільки за тих часів, тільки в країні під гнітом февдальної тиранії. Голова зборів — він сидів посередині — встав і поклав руку на судові символи: меч із рівним лезом, та мотуз — знак права карного суду та страти, і врочисто мовив:
— Заприсягаюсь допомагати та сприяти всьому, що велить священний Фем, боронити статута проти рідних — батька та матері, брата й сестри, жінки й дітей; проти вогню, води, землі та повітря; проти всього сотвореного на землі й у воді. Заприсягаюся виказувати священному судові про все, що дізнаюся сам, чи почую від певних свідків, що за статутами священного Фему підлягає догані чи карі. Заприсягаюся нічого не таїти ні за золото, ні за срібло, ні за дорогоцінне каміння. Заприсягаюся не бути знайомим із тим, над ким ухвалено вирок священного суду, винуватого не сповіщати, що він у небезпеці, не навчати його, як утікти, не давати винуватому ні вогню, ні одежі, ні їжи, ні притулку, хоч би він був рідний батько й просив шклянки води в найбільшу спекоту, чи брат благав би пустити погрітись біля вогню холодної зимової ночі. Заприсягаюся, шануватиму постанови священного товариства, буду виконувати, не гаючись, справедливо та непохитно, раніш ніж вироки будь-якого іншого суду.
Після присяги голова запитав збори:
— Чому цей чоловік лежить зв'язаний?
Тоді один устав і сказав дуже зміненим і тремтливим голосом, що Філіпсонові видався дивно знайомий, ніби він буде обвинувачувати.
— Гаразд! — сказав голова. — Наблизьте в'язня сюди!
Шестеро чоловіків підсунули наперед ліжко на дошці, де лежав Філіпсон. Тоді кожний із них витягнув кинджала, потім двоє порозв'язували мотузи купцеві на руках і пошепки нагадали йому, що тільки поворухнеться, проткнуть серце.
— Встань! — промовив голова. — Слухай обвинувачення і знай: ми непохитні, але справедливі!
Філіпсон обережно, щоб не подумали, ніби він хоче тікати, зсунувся на край ліжка й сів. Обличчя голови він не бачив, воно було закрите.
Голова спитав ім'я, де народився і хто він є.
— Джон Філіпсон, — сказав полонений, — родом з Англії, купець.
— Колинебудь називався інакше? — запитав суддя.
— Був, як і багато інших, салдатом; тоді мав інакше наймення.
— Яке?
— Я скинув його з себе, відсахнувшись меча й не бажаю, щоб мене більше так називали. До того ж ніколи не мав цього наймення у вам підвладних місцях, — відповів англієць.
— Ти знаєш, хто ми є?
— Принаймні, можу здогадуватись, — відповів купець.
— Кажи! Перед ким ти стоїш?
— Гадаю, перед таємним судом, що його прозивають Фемгеріхт.
— А тоді ти розумієш, — зауважив суддя, — що багато менша небезпека повиснути за волосся над безоднею, де внизу бурує водоспад, і краще покласти голову під сокиру. Чим завинив?
— Хай кажуть ті, хто мене обвинувачує, — як і раніш спокійно промовив Філіпсон.
— Кажи, — вдався головний суддя до того, хто взяв на себе цю ролю.
— Цей чоловік вступив до священного краю, що його називають Червона Земля, прибравши чужого наймення. На сході, за Альпами, в Туріні, в Ломбардії та ще по багатьох країнах він не одного разу говорив про священний суд, висловлював призирство. Казав, що коли б він був герцог Карло Бургундський, в жодному разі не стерпів би, щоб Фемгеріхт тримав владу свою над його володіннями. Опріч того, обвинувачую його в тому, що вороже настроєний до нашого священного суду, він має намір їхати до Карла Бургундського й за допомогою своєї довіри вмовити скасувати священний суд у тих краях і присудити його членам та виконавцям найтяжчу кару.
— Таке обвинувачення важливе, мій брате, — промовив голова. — Як ти доведеш?
— Згідно з правилами таємних ухвал, що їх можуть чути тільки свої.
— Гаразд! — встав ще один член товариства. — Герцог Карло Бургундський настягав до війська чужинців, що їх чудесно може нацькувати на наш священний суд, надто англійців, зарозумілих островитян, які ненавидять звичаї іншого народу. Герцог підтримує боротьбу проти нас. Треба покласти край. Коли обвинувачений справді з його стану, хай меч та мотуз виконують свої обов'язки.
Розлігся шепіт; всі були задоволені з таких слів.
Філіпсон відповів:
— Мудрі мужі, — якщо вам завгодно, щоб вас так називали, — я бачив більшу небезпеку, не мотузи, не кинджали, а мечі та списи. На відповідь скажу, що я англієць, належу до того народу, який звик до справедливого суду, що не боїться денного світла. Я знаю, мандрівник не має права чинити опір законам та звичаям інших земель, коли вони не такі, як в його батьківщині. Але це там, де є такі закони. Ми не можемо говорити про німецькі постанови у Франції та Еспанії. Ваш член мене обвинувачує, ніби в Туріні, чи десь у північній Італії я осуджував ваше товариство. Не заперечую, але це тому, що мене запитали, як я до нього ставлюся, двоє людей, які сиділи зі мною біля стола. Мене довго намовляли, поки я нарешті відповів.
— Що ти сказав? Говори правду!