— Чудово! — відповів молодик.
Каноник відчинив невеликі двері до башти, увійшов із Артуром, і хлопець хтів одразу спускатись.
— Почекай! Знімай убрання, воно тобі заважатиме. Артур миттю скинув, і знов кинувся, щоб злазити.
— Ще хвилину! Допоможи ж мені переодягнутися, щоб на нас не звертали уваги.
Хоч і важко було гарячому Артурові стримуватися, проте розумів, як справді це важливо: зняв із старого верхній одяг. Каноник стояв у чорному вовняному вбранні, але з таким дивним поясом, що його аж ніяк не сподівався Артур побачити: на ньому висів короткій гострий меч, що ним можна й колоти й рубати.
— Тепер дай мені оте вбрання, а зверху одінь рясу. Він похмуро всміхнувся, і посмішка ця була страшніша за його похмурість.
— Хутчій! Життя й смерть залежить від тебе.
Артур скочив униз, відчинив двері й опинився на краю зеленого рову. Глибокий, чи ні, він того не розбирав. Не відчував чіпкої грязюки, що важко повисала йому на ноги, а біг, усе біг, аж нарешті досяг протилежної сторони. Двоє громадян, що стояли на варті, його не помітили; один щось читав, а другий поважно дивився на дно рову, немов би чогось там шукаючи.
Зрадівши Артур, що досі йому так велося, стрімголов кинувся до огорожі. Думав, як схопиться за палю, так і перескочить. Але він хотів забагато. Упав назад на землю, й підвівшися знову, побачив салдата в синьому. Це був один з Гаґенбахової сторожі. Вояка помчав за Артуром навздогінці, п'яний, байдуже, неуважливо трохи покричавши: "Тривога! Тривога! Нетяги, лінтюхи! Спиніть його, бо накладете головою!"
Почувши вартові такий крик, мусіли реагувати. Один витягнув меча, махнув собі над головою й побіг, але не швидко, за Артуром. Той, хто читав, немов ненароком кинувся навперейми салдатові. Цей з цілого розгону наскочив на нього, обидва покотилися долі, і салдат потрапив просто до рову. Тоді обидва вартові теж не дуже кваплячись пішли рятувати несподіваного товариша.
Тимчасом Артур перескочив горожу й далеко мчав до кущів. Знав, що становище кожну мить гіршає, бо ось уже один знає про втечу. Така думка збільшила запал, додала прудкости його ногам, і він неймовірно швидко опинився у хащах. Звідціля побачив східню вежу й побіг, силкуючись триматися так, щоб його не вгледіли. Ось уже міські вежі позаду, ось і битий шлях. А вдалині, ген-ген, невелика хмара куряви й немов щось блищить. Артур зрозумів, що то наближаються до Ля-Ферета швайцарські вояки — аванґард мирного посольства.
Незабаром він добіг. Загін складався із двадцятьох чоловіка, вів перед Рудольф Донергуґель. Як же здивувались швайцарці, побачивши Артура, запорошеного, поплямленого крюв'ю — падаючи у в'язниці він трохи забився. Всі оточили юнака, і тільки Рудольф ні подиву не виявив, а ні зворушення. Велетень швайцарець скидався на Геркулеса, з обличчя віяло силою та відвагою, але було воно байдуже й наче хмарне.
Він і бровами не скинув, поки Артур, задихаючись, розповідав несподівану пригоду; і коли той закінчив, що його батька ув'язнено та засуджено на страту, сказав:
— А ти ж як думав? Хіба вас не попереджали? Легко було передбачати такий кінець, а ось хто його знає, чи не пізно лихові запобігти.
— Правда, правда, все правда! — розпачливо скрикнув Артур. — Ми були божевільні! Забудьте, а ти, Рудольфе, покажи себе хоробрим та великодушним — рятуй!
— Гаразд, але як? — неначе вагаючись промовив Рудольф. — Беручи приклад з вашої покірливости, ми з базельцями попрощались. Бачиш, нас не більше, як двадцятеро душ; напасти на фортецю, де є міцна залога, може вшестеро численніша проти нас?..
— Рудольфе, а друзі за мурами фортеці? У вас їх багато… Я цього певен… І слухай! — Артур намагався шепотіти Рудольфові на вухо. Каноник переказати тобі доручив, що він чекає на тебе біля північної брами…
— Ну, звичайно, — відповів Рудольф, — силкуючись позбавити Артура змоги розмовляти віч-на-віч і підсиливши голос, так щоб усі його добре почули: — я знаю, біля північної брами побачу каноника, він висповідає мене та простить усі гріхи, а тоді шибениця, меч та кат. Е ні! Треба подумати. Коли вони забивають крамаря-англійця, що ніколи нічим не міг зневажити їх, — що вчинять вони з Бернським ведмедем? його пазурі Арчібальд Гаґенбах добре знає.
Артур стиснув руки, на очі йому наверталися сльози. Він повернувся спиною до швайцарців і хотів іти.
— Ти чого гніваєшся? — спитав Рудольф, — і куди підеш?
— Врятувати батька, або вкупі загинути! — з цими словами Артур побіг. Коли це дужою рукою його хтось ісхопив.
— Ось зажди трошки, дай час підтягнути підв'язки, — промовив Зіґізмунд Бідерман, — і я піду з тобою, Артуре!
— Ти? Дурню! — зарепетував на нього Рудольф, — ти? Без наказу?
— Чи бачиш, братіку, — відповів юнак, спокійно поправляючи свої підв'язки: — ти твердиш, ніби ми, швайцарці, вільні люди, а яка вигода вільній людині, коли вона не може робити, що схоче? Ти мій начальник, не заперечую, але тільки доти, доки мені це завгодно.
— Навіщо ж покидаєш мене, нерозважний?
— А ось. Цілий місяць ходив я на лови з Артуром і його полюбив; не називає мене дурнем та йолопом тільки за те, що я не так бистро міркую, як ви. І батька його люблю. Він також мені радив не впадати в одчай, бо краще думати добре, ніж думати швидко. І цей добрий старий тепер сидить в гаґенбахській бійні? Артуре, ми звільним його! Я битися буду!
Він вимахнув у повітрі величезним келепом, що тремтів у дужій руці мов лист у негоду. Щирість справжнього почуття завсіди справляє вражіння. Більшість юнаків почали кричати, що Зіґізмунд має рацію; як ускочив старий'у халепу, то тим, що більше думав про успіх посольства, ніж за справи свої.
— Ми мусимо його врятувати! — одностайно лунали юнацькі голоси.
— Та мовчіть ви! — промовив Рудольф. — А ти, Артуре, йди до ляндамана; він десь уже близько. Тобі відомо, то головний наш начальник, щирий друг твойому батькові, — ми всі виконаємо його наказ.
Молодий Філіпсон збагнув, що так і треба зробити. Хоч і Рудольф із своїми зв'язками з швайцарською та базельською молоддю й дорученням від каноника має змогу допомогти, але ще більше треба покладати надії на чесного Арнольда Бідермана.