— Послухай, — сказав він жінці, — ти поклич Сікардо, він давно вже мозолить мені очі своєю орденською стрічкою. Потім — Грану та Рудьє; я не від того, щоб показати їм, що при всіх своїх статках їм ніколи в житті не бачити орденів. Вюйє — лихвар, все одно для повного тріумфу запроси і його, та й інший там дрібний люд… Ага, трохи не забув, зайди й сама поклич маркіза; ми його посадовимо поряд з тобою, по праву руку: він дуже оздобить наш стіл. Ти знаєш, пан Гарсоне влаштував прийом полковникові та префектові. Цим він хоче показати, що я вже ніщо. Але мені чхати на його мерію, раз вона не приносить жодного су. Він закликав і мене, але я відповів, що теж приймаю гостей. Побачиш, як вони засміються завтра на кутні… Ти не скупися ні в чому, добре всіх пригости. Замов усе, що треба, в готелі "Прованс". Треба втерти носа мерові.
Фелісіта взялася за справу. Але П’єр, хоч і був несказанно радий, усе ще відчував якийсь невиразний неспокій. Переворот допоможе оплатити його борги, Арістід покаявся в своїх помилках, і П’єрові пощастило, зрештою, спекатися Макара, але він боявся, як би Паскаль не утнув чогось, а головне його непокоїла доля Сільвера. Не те щоб йому було шкода хлопця, П’єр тільки боявся, як би справа про жандаря не попала до суду. Ех, коли б якась здогадлива куля визволила його й від цього молодого злочинця! Жінка сказала щиру правду вранці: всі перепони впали, і навіть сім’я, що так безчестила його у вирішальний момент, прислужилася до його піднесення. Свого часу він нарікав, що витратив стільки грошей на освіту цих дармоїдів — Ежена й Арістіда, зате нині вони повертали йому борг з відсотками. Але, як на зло, думка про цього негідного Сільвера отруювала йому цю годину урочистості.
Поки Фелісіта поралася коло званого обіду, П’єр, почувши за прихід війська, пішов дізнатися про новини. Але Сікардо, до якого він удався, майже нічого не знав. Паскаль, мабуть, залишився з пораненими; що ж до Сільвера, то майор, який мало знав хлопця, навіть не зауважив його. Ругон попрямував до передмістя, думаючи, до речі, провідати воднораз Макара й оддати йому вісімсот франків, добуті з великою бідою. Але, опинившись у колотнечі табору і побачивши здаля полонених, які сиділи довгими рядами на колодах пустирища св. Мітра під доглядом озброєних солдатів, він побоявся скомпрометувати себе; скрадаючись, він прийшов до матері, надумавши послати стару жінку розпитати про події.
Коли він увійшов до хатинки, вже майже споночіло. Спочатку він не розгледів нікого, окрім Макара, той сидів за пляшкою й курив.
— Це ти? Нарешті! — пробурмотів Антуан, знову перейшовши з братом на "ти". — Мені осточортіло чекати тут. Гроші приніс?
Але П’єр не відповів йому. Він помітив Паскаля, що стояв, схилившись над ліжком, і поквапився озвати сина. Доктор, здивований його турботністю, що її приписав батьківській ніжності, спокійно розповів, що солдати схопили його й, певно, розстріляли б, коли б за нього не заступився якийсь незнайомець. Паскаля врятувало те, що він лікар, і він вернувся до міста разом з військом. Ругон полегшено зітхнув. Отже, й цей не скомпрометує його. В радісному пориві він міцно потиснув синові руку, але Паскаль зі смутком сказав:
— Не поспішайте радіти. Я застав бідну бабусю в важкому стані. Я приніс їй карабін, ним вона так дорожить, а вона як лежала, так і лежить без тями, — ось погляньте.
Очі П’єрові вже звикли до темряви. При світлі присмерку він роздивився на ліжкові тітку Діду; вона лежала нерухомо, як небіжчиця. Нервові напади, що з дитинства мордували її бідне тіло, тепер добили її. Здавалося, нерви висушили в ній усю кров. Ця пристрасна плоть довгі роки висилювала, спалювала себе змушеним стримуванням, і, нарешті, обернулась у жалюгідний труп, що його ще гальванізували корчі, пробігаючи по ній. Страшенні болі, здавалося, прискорили повільний розпад організму. На обличчі Аделаїди, блідому, як у черниці, знекровленому суворим життям і постійним перебуванням у темряві, виступили червоні, ніби намальовані, плями. Риси були спотворені, очі широко розтулені, руки неприродно повиверчувані, вона лежала нерухома, випроставшись, і сукня різко окреслювала її кощаве тіло. Аделаїда конала безмовно, корчовито стуливши вуста, і сутінки були насичені жахом її німого часування.
У Ругона вихопився жест досади. Це трагічне видовисько було йому дуже неприємне: увечері він чекав на обід гостей і йому зовсім на хотілося мати сумний вигляд. Мати наче навмисне все це вигадала, аби тільки дошкулити йому. Могла б вибрати інший день. Ховаючи своє занепокоєння, П’єр сказав:
— Минеться. Сто разів я бачив її в такому стані. Треба дати їй відпочити — це єдине лікування.
Паскаль похитав головою.
— Ні, сьогоднішній приступ не схожий на інші, — пробурмотів він, — я часто глядів її й ніколи не помічав таких симптомів. Гляньте-бо на її очі, вони стали особливо прозорі, в них зайнявся якийсь підозрілий блиск. А обличчя! Як страшенно зсудомлені всі м’язи!
Він нахилився, придивляючись до її рис, і провадив тихим голосом, наче говорив сам до себе:
— Такі обличчя я бачив тільки в забитих людей, що вмерли з переляку… Щось, певно, жахливе її вразило.
— А з чого почався цей приступ? — нетерпляче спитав Ругон, не знаючи вже, як вибратися з цієї комірчини.
Паскаль не знав, але Макар, наливаючи собі чарку, розповів, що йому захотілося коньяку і він послав матір купити йому пляшку. Вона недовго проходила, а коли вернулася, раптом упала, як мертва, на долівку, не сказавши ні слова. Макарові довелося перенести її на ліжко.
— Мене дивує, — сказав він наприкінці, — як вона не розбила пляшку.
Молодий лікар замислився. Помовчавши трохи, він сказав:
— Ідучи сюди, я чув два постріли. Мабуть, ці паскуди розстріляли ще кого-небудь із полонених. Якщо вона в цей час проходила повз солдатів, вигляд крові міг її довести до припадку… Вона, мабуть, дуже страждала.
На щастя, при ньому була аптечка з ліками, що з нею він не розлучався під час походу. Він спробував розсунути зціплені зуби тітки Діди і влити їй декілька крапель рожевої рідини. Тим часом Макар знову спитав брата: