Грану все дзвонив на сполох. Коли тиша знову повернулася в місто, бовкання цього дзвона зробилося жаліснішим. Ругон, який палав лихоманкою, відчув, що вже йому несила терпіти це глухе ридання. Він побіг до собору. На порозі малих одчинених дверей стояв псаломник.
— Гей, слухай! Годі вже дзвонити! — гукнув П’єр. — Це схоже на якісь дикі зойки й діє на нерви!
— Але це не я, пане, — відповів псаломник, зовсім збентежений. — Це пан Грану поліз на дзвіницю… Треба вам сказати, що я з наказу патера зняв бовкало з дзвона, щоб не били на сполох. Але пан Грану і слухати нічого не захотів. Він таки зліз на дзвіницю. Чорт його знає, чим він там дзвонить.
Ругон швидко піднявся сходами, що вели на дзвіницю, гукаючи на ціле горло:
— Досить! Буде! Та перестаньте, ради бога!
Зійшовши нагору, П’єр при місячному світлі, що пробивалося крізь зубчасті стрілки в склепінні, помітив Грану; той стояв без капелюха і люто гатив великим молотком у дзвін. Він бив що було духу, одступав, робив розгін і бовкав по дзвінкій бронзі з такою силою, наче хотів її розтрощити. Вся його гладка фігура зщулювалася; він скажено кидався на великий нерухомий дзвін; а коли коливання металу відкидало дзвонаря назад, нападався з новим запалом. Він нагадував коваля, що кує розпечене залізо; але цей коваль був у короткому сурдуті, присадкуватий, лисий, з незграбними і розлютованими рухами.
Від подиву Ругон на одну мить прикипів на місці, коли побачив цього несамовитого буржуа, що бився з дзвоном при місячному сяйві. Тоді він зрозумів, що означало гудіння, яким цей чудний дзвонар налякав ціле місто. П’єр крикнув, щоб Грану зупинився, але той ніби оглух; і Ругонові довелося вхопити дзвонаря за сурдут; тоді тільки Грану впізнав його.
— Ну як? Ви чули? — мовив він з тріумфом. — Я пробував спочатку бити по дзвону кулаками, але мені стало боляче. На щастя, знайшов цього молотка… Може, ще разів два-три, га?
Але Ругон потяг його з собою. Грану аж сяяв. Він витирав чоло; він узяв слово з товариша, що той другого дня розкаже всім, як це він, Грану, наробив стільки гомону простим молотком. Оце-то подвиг! Скільки поважності надасть йому тепер це люте бовкання!
Під ранок Ругон згадав, що треба ж заспокоїти Фелісіту. За його наказом національні гвардійці замкнулися в мерії, він заборонив прибирати трупи, кажучи, що треба дати добру науку мешканцям старого кварталу. І коли, прямуючи додому, П’єр переходив площу, вже не освітлену місяцем, то наступив на судомно скорчену руку мерця край пішоходу. Він трохи не впав. Ця м’яка рука, що подалася під його закаблуком, викликала в ньому невимовний жах і огиду. Він прудко подався безлюдними вулицями, весь час відчуваючи за спиною скривавлений кулак…
— Четверо забито! — сказав він, входячи.
Чоловік і жінка подивилися одне на одного, ніби самі здивовані своїм злочинством. Лампа надавала їхнім блідим обличчям жовтого воскового відтінку.
— Ти їх залишив на місці? — спитала Фелісіта. — Треба, щоб їх там знайшли.
— На якого біса їх прибирати? Вони так і валяються… Я наступив на щось м’яке…
Він глянув на свій черевик. Закаблук був червоний від крові. Поки він перевзувався, Фелісіта знову сказала:
— Добре, тим краще! Справу скінчено… Тепер не казатимуть більше, що ти стріляєш по дзеркалах.
Стрілянина, що її Ругони вигадали для того, щоб остаточно утвердитися в ролі визволителів Пласана, кинула перелякане і вдячне місто до їхніх ніг.
Зайнявся зимовий день, сірий і сумний. Коли все стихло, мешканці, втомившись тремтіти в постелі, почали виповзати з домів. Спочатку з’явилося чоловік десять-п’ятнадцять; потім, коли пішла чутка, що повстанці втекли, залишивши вбитих по канавах, пласанці, осмілившись, прийшли геть усі на площу Ратуші. Цілісінький ранок роззяви юрмилися довкола чотирьох трупів. Вони були страшенно спотворені, особливо один, якому в голові засіли три кулі; крізь розколини черепа було видно мозок. Але найстрашніше за всіх виглядав гвардієць, що впав під ворітьми. В нього влучив цілий набій дробу, що ним республіканці, за браком куль, понабивали свої рушниці. Його продірявлене й знівечене обличчя спливало кров’ю… Натовп довго упивався моторошним видовиськом, що завжди надить боягузів. Гвардійця впізнали: це був різник Дюбрюель, той самий, якого Рудьє два дні тому обвинувачував у необережній стрілянині. З інших трьох небіжчиків двоє були робітники-шаповали; третій так і залишився невідомий. Споглядаючи криваві калюжі на бруці, роззяви озиралися з недовір’ям навкруги, наче боялися, що таємниче правосуддя, яке в нічній темряві встановило лад пострілами з рушниць, тепер чатує на них, ловить кожне їхнє слово й жест і ладне порозстрілювати й їх, якщо вони не цілуватимуть руку, що врятувала їх од черні.
Свіжий спогад про нічну паніку посилював жах, викликаний чотирма трупами. Правда про нічну стрілянину там не вийшла наяв. Постріли, молоток Грану, скажена біганина національних гвардійців по вулицях до того всіх оглушили, що більшість мешканців лишилася переконана, що вночі точився страшний бій з незчисленним ворогом. І коли переможці почали хвалитися, заявляючи, що на них напало десь із п’ятсот чоловік, усі запротестували, бо буржуа стверджували, що дивилися в вікна й бачили, як добру годину перед ними неслися цілі лави втікачів. А втім, усі чули, як бігли ці бандити під вікнами. П’ятсот чоловік не могли б збудити ціле місто. Це була армія, справжня грізна армія, що під натиском хороброї пласанської гвардії провалилася крізь землю. Вислів Ругона "провалилась крізь землю" здався дуже влучним, бо й вартові, що стояли на валах, усім на світі присягалися, що ні одна душа не входила і не виходила з міста. Отож до бойових подвигів домішувалось щось таємниче; спантеличеним городянам увижалися рогаті чорти, що зникають у полум’ї. Правда, вартові замовчали те, як вони мчали вулицями стрімголов. Найрозсудливіші люди зупинилися на думці, що банда ворохобників пройшла в місто крізь якийсь вилом у мурах. Пізніше, коли пішли чутки про зраду, стали гомоніти за пастку. Либонь, ті люди, що їх провів Макар на певну смерть, не могли заховати страшної правди. Але страх був ще такий великий і вигляд крові притягнув на бік реакції таку силу боягузів, що всі ці чутки приписували злобі переможених республіканців. З другого боку, стверджували, що Макар був у полоні в Ругона і що той кинув його в вогку в’язницю і морить голодом. Ці страшні вигадки довели до того, що Ругонові при зустрічі стали вклонятися аж до землі.