Але тут П’єр знову занепокоївся. А що, як, на лихо, Імперію проголосять без нього? Що, як усі ці Сікардо, Гарсоне, Пероти зовсім не заарештовані і не забрані повстанською армією, а, навпаки, самі всю її переловили й запроторили до міських в’язниць? Весь у холодному поту; він прискорив ходу, сподіваючись дістати точні дані в Фелісіти. Він швидко простував повз будинки на вулиці Бан, як раптом, звівши голову, завмер на місці з подиву. Одне з вікон жовтого салону було яскраво освітлене, й на світлому його тлі він побачив чорну фігуру, що в ній він розпізнав свою жінку; вихилившись із вікна, вона відчайдушно махала йому руками. Він стояв, нічого не розуміючи, раптом якась тверда річ упала на брук біля його ніг. Фелісіта кинула йому ключа від комори, де було сховано рушниці. Цей ключ казав без слів, що треба братися до зброї. Він повернув назад, не розуміючи, чого це жінка не впустила його, і уявляючи всілякі жахи.
Він попрямував до Рудьє; той не спав і був напоготові, хоча нічого не знав про нічні події. Рудьє мешкав на околиці нового міста, в глухій місцині, куди луна не доносила гамору повстанського походу. П’єр запропонував йому піти разом до Грану, котрий мешкав на розі майдану Реколе; повз його вікна повинні були пройти повстанці. Служниця міського радника довго перемовлялася з ними, поки пустила в господу, і вони чули, як бідолаха Грану кричав згори тремтячим голосом:
— Та не відчиняйте, Катерино! На вулиці розбійники!
Грану сидів у своїй опочивальні без світла. Пізнавши своїх двох приятелів, він заспокоївся, але так і не захотів, щоб служниця принесла лампу, бо боявся, як би на світло не залетіла сліпа куля. Грану, певне, вважав, що місто ще повне ворохобників. Розлігшися в фотелі біля вікна, в білизні, пов’язаний фуляровою хусткою, він стогнав:
— Ох, друзі мої! Коли б ви тільки знали!.. Я силкувався заснути, але стояв такий галас! Я сидів ось у цьому фотелі… Я бачив усе!.. Які страшні фізіономії, просто банда розбійників, що вирвалася на волю! Потім вони пройшли ще раз. Вони забрали з собою хороброго майора Сікардо, шановного пана Гарсоне, поштмейстера — усіх цих панів, і репетували, мов дикуни!..
Ругон дуже зрадів з цієї звістки. В його серці запалала надія. Він перепитав Грану, чи справді той добре розглядів мера та інших серед цих розбійників.
— Та кажу ж вам, — плакався добродій, — я сховався за віконницею. Там був і Перот. Вони арештували його. Я навіть чув, як він казав, проходячи в мене під вікном: "Панове! Не губіть мене". Вони, мабуть, хотіли його замордувати… О ганьба, ганьба!..
Рудьє заспокоїв Грану, запевнивши, що місто вільне. І шановного урядовця знову охопив войовничий запал, коли П’єр заявив йому, що прийшов до нього і вони разом рятуватимуть Пласан. Троє рятівників почали радити раду. Вони вирішили, що розбудять своїх приятелів і потім зійдуться в коморі — в цьому таємному арсеналі реакціонерів. А Ругон усе думав: що означали відчайдушні жести Фелісіти? Він відчував, що десь чаїться небезпека. Грану, найполохливіший з трьох, перший збагнув, що в місті, певно, залишилися республіканці. Ця думка майнула, мов блискавка, і в Ругона зразу виникло лихе передчуття, що його не обдурювало.
"Еге, тут, напевне, не обійшлося без Макара…" — сказав він собі.
За якусь годину всі троє зібралися в глухому кварталі, де була повітка. Вони потаємці обійшли всі знайомі будинки, обережно смикаючи дзвінки і тихенько стукаючи в двері, намагаючись зібрати якомога більше людей. Але з’явилося не більше сорока чоловік; приходили по одному, скрадаючись у пітьмі, без краваток, перелякані, з блідими заспаними обличчями. Комора, найнята в бондаря, була завалена старими обручами, барилками без денець, що купами лежали по кутках. Посередині повітки стояли три рундуки з рушницями. Ліхтарик, поставлений на колоді, освітлював цю чудернацьку сцену, блимаючи світлом нічного каганця. Коли Ругон підняв покришки з рундуків, видовище вже набрало трагікомічного відтінку. Цівки рушниць мінилися синюватим, наче фосфоричним блиском. Над ними — витягнені шиї, схилені бліді обличчя з виразом невимовного жаху, а по стінах од жовтого світла каганця коливалися величезні тіні носів і розпатланих чубів.
Реакціонери підрахували свої сили й, побачивши, що їх небагато, почали вагатися: їх тільки тридцять дев’ять душ — вони йдуть на певну смерть! Якийсь батько родини покликався на своїх дітей; інші вже без усякого приводу подалися до дверей. Але тут надійшло ще двоє змовників: вони жили на площі Ратуші і знали, що в мерії залишилося не більше двадцяти республіканців. Почали знову радитися: сорок один чоловік проти двадцяти — таке співвідношення сил їх влаштовувало. Коли почали ділити зброю, в усіх поза спиною пішов мороз. Ругон дістав рушниці з рундуків, і кожний, одержуючи рушницю, почував, що його морозить аж до самих кісток від дотику холодної зброї. Тіні по стінах набрали тепер вигляду некрутів, що стояли засмучені, розчепіривши свої десять пальців. П’єр із жалем зачинив рундуки: там залишилося ще сто дев’ять рушниць. З якою охотою він розподілив би й ці! Потім він перейшов до набоїв. У глибині комори стояло двоє барил, по вінець повні набоїв; їх було досить для того, щоб захищати Пласан проти цілої армії. Цей куток поринав у темряві; хтось узяв був каганець, але один із змовців — товстий ковбасник з величезними кулаками — гарикнув на нього: "Хіба можна підносити вогонь так близько до пороху!" Всі похвалили його за такі слова. Набої було розподілено в темряві. Змовці напхом напхали свої кишені. Потім, коли все було скінчено, коли рушниці з безмежною обережністю було набито, всі на мить завмерли на місці, косо поглядаючи один на одного. В очах у них блищала підлотна жорстокість разом із туподумством.
На вулиці вони мовчки рушили попід стінами, вервечкою, німі, мов ті дикуни, що йдуть на війну. Ругон пішов на чолі цієї зграї. Приспів час, коли для досягнення заповітної мети треба було важити своєю шкурою. Незважаючи на мороз, краплини поту виступили йому на чолі, проте він зберігав войовничий вигляд. За ним безпосередньо йшли Рудьє та Грану. Разів зо два колона зупинялася; їй увижався здалеку шум бою; але виявилось: то вітер хитає маленькі, почеплені на ланцюжку мідниці, що на Півдні правлять голярам за вивіски. Після кожної такої зупинки рятівники Пласана починали далі у темряві свій обережний похід. Перелякані герої дійшли до площі Ратуші. Там усі скупчились навколо Ругона й знову почали радитися. Супроти них, на темному фасаді мерії, видніло освітлене вікно. Було близько сьомої години ранку. Починало розвиднятися.