— Як тебе звуть? — зрештою спитав він.
— Марія, — відповіла селянка, — але всі зовуть мене Мієтою.
Вона піднялася навшпиньки й запитала сріблястим голосом:
— А тебе?
— Мене Сільвером, — відповів молодий робітник.
Настала мовчанка; обоє з вдоволенням прислухалися до
звуку своїх імен.
— Мені п’ятнадцять років, — знову почав Сільвер, — а тобі?
— Мені? Мені одинадцять на день усіх святих, — відповіла Мієта.
Сільвер здивувався.
— Ось як, — сказав він сміючись, — а я думав, що ти вже доросла дівчина… в тебе такі міцні руки.
Вона теж засміялася, подивившись на свої руки. Більше вони нічого не сказали. Вони ще довго дивилися одне на одного і всміхалися, але Сільверові, здавалося, не було вже більше що питати в неї, і Мієта спокійна відійшла від муру й знову заходилася полоти, не підводячи голови. А він усе ще сидів на мурі. Сонце заходило, й косе проміння освітлювало руду землю Жа-Мефрену. Земля ніби палала, і здавалося, що полум’я пробігало по ній, і крізь його вогненну завісу Сільвер бачив молоду селянку, що хилилася над землею; її голі руки знову замелькали в швидкій грі. Синя полотняна спідниця мовби споловіла, сяйво вечірнього сонця снувалося по бронзових руках. Зрештою, Сільверові стало ніяково так довго дивитися на неї, і він зліз із муру.
Ввечері Сільвер, захоплений пригодою, почав був розпитувати тітку Діду. Мабуть, вона знає, що це за дівчинка, Мієта, з такими чорними очима й такими червоними вустами. Але відтоді як тітка Діда переселилася в будинок у завулкові св. Мітра, вона ні разочку не заглядала за мур свого малого двору. Цей мур ввижався їй непереборимою перешкодою, що відокремлювала її від минулого. Вона не знала, не хотіла навіть знати, що коїться тепер по той бік муру, у колишній садибі Фуків, де вона поховала свою любов, своє серце й тіло. Як тільки Сільвер запитав її, вона зиркнула на нього з якимсь дитячим жахом. Невже і він так само надумав ворушити попіл цих давно згаслих днів, невже змусить її заплакати, як її син Антуан?
— Я нічого не знаю, — швидко відповіла вона, — я нікуди не виходжу й нікого не бачу…
Сільвер чекав якось нетерпляче другого дня. Тільки він прийшов у майстерню, як почав розмову з своїми товаришами по роботі. Не розповідаючи про свою зустріч з Мієтою, він якось натякнув на дівчину, що її він бачив здалека в Жа-Мефрені.
— А, це Шантагрей! — вигукнув один з робітників.
І хлопці, не чекаючи на дальші запитання Сільвера, розповіли йому всю історію браконьєра Шантагрея та його дочки Мієти, виявляючи безглузду злість, що з нею завжди натовп ставиться до знедолених. Особливо жорстоко вони відгукувались про дівчинку. Вони не мали для неї іншої назви, окрім "дочки каторжника", нібито цього досить було, щоб засудити безневинну дитину на вічний сором і вічну ганьбу.
Зрештою, колясник Віан, чесна та достойна людина, нагримав на них.
— Та замовкніть ви, поганці! — сказав він, кидаючи на землю важку голоблю, що саме тримав у руках. — Чи не соромно вам нападатися на цю малу дитину? Я знаю цю дівчинку, вона скромна на вигляд, і мені казали, що воно ніколи не огинається від роботи і зараз уже працює не згірш за дорослу жінку. У нас тут є ледарі, що її й мізинця не варті. Дай боже, щоб вона згодом знайшла собі доброго чоловіка, і той примусить прикусити всі злі язики.
Сільвер, вражений жартами й лайкою робітників, по Віановій мові відчув, що сльози набігають йому на очі. А втім, і пари з вуст не пустив. Він схопив молоток, що перед тим поклав був біля себе, й почав бити ним по маточині колеса.
Ввечері, вернувшись із майстерні, Сільвер побіг до муру й видерся на нього. Він знайшов Мієту за тією роботою, що й напередодні, і гукнув її. Вона підійшла, сором’язливо усміхаючись, з чарівною ніяковістю дитини, котра виросла, не знаючи ласки.
— Ти Шантагрей, чи не так? — раптом запитав він.
Вона відсахнулась, усмішка збігла їй з вуст, очі потемніли, стали шорсткі, блиснули недовірою. І цей хлопець почне так само ображати її, як і всі інші. Вона повернулася й хотіла піти геть, ні слова не кажучи. Але Сільвер, вражений раптовою зміною в її обличчі, швидко додав:
— Стривай, не йди… Я не хочу ображати тебе… Я такого багато маю тобі сказати…
Вона підступила, хоч і побоюючись. Сільвер хотів їй висловити усе те, що переповняло його серце, але мовчав, не знаючи, з чого почати, опасуючись, як би знову не вразити її.
— Хочеш, будемо друзями? — сказав він схвильовано, вкладаючи всю душу в ці слова. Мієта, дуже здивована, підвела на нього очі, вони були вогкі, усміхнені. Сільвер жваво докинув: — Я знаю, що тебе кривдять. Треба покласти цьому край. Відтепер я захищатиму тебе. Гаразд?
Обличчя дівчинки аж сяяло з радості. Дружба, що їй пропонували, врятує її від злих думок, від затамованої ненависті. Але вона захитала головою й сказала:
— Ні, я не хочу, щоб ти бився за мене. З усіма ж не впораєшся. А потім є такі люди, від котрих ти все одно не зможеш мене захистити.
Сільверові хотілося гукнути, що він захистить її від усіх на світі, але вона зупинила його лагідним жестом:
— Мені досить і того, що ти мій друг.
Вони погомоніли ще декілька хвилин, зовсім тихо. Мієта розповіла Сільверові про свого дядька та брата в перших. Вона боялась, що вони побачать, як він сидить тут верхи на мурі. Жюстен не дасть їй просвітку, якщо він матиме таку зброю проти неї. Вона говорила про свої страхи, наче перелякана учениця, що зустрілася з подругою, з котрою мати заборонила їй бачитись. Сільвер зрозумів тільки одне: йому нелегко буде зустрічатись з Мієтою. Це дуже його засмутило. Проте він пообіцяв їй більше не злазити на мур.
Вони стали придумувати, як їм бачитися, але Мієта раптом гукнула, щоб він швидше йшов; Жюстен простував двором, подавшись до колодязя. Сільвер швиденько скочив з муру і, опинившись у своєму дворику, став прислухатись, невдоволений, що йому довелося втікати. За кілька хвилин він насмілився злізти знову на мур і кинути оком на садибу Жа-Мефрен, але, побачивши, що Жюстен розмовляє з Мієтою, швидко сховав голову. Другого дня він уже не міг побачити свою нову подругу навіть здаля: мабуть, вона скінчила роботу в цій частині городу. Так і цілий тиждень збіг, а двоє друзів не мали нагоди навіть словечком перекинутися. Сільвера огорнув розпач; він думав навіть піти просто до Ребюфа й спитати про Мієту.