Похмура й нерадісна атмосфера, якою дихав Сільвер з дитинства, загартувала його душу, сповнену високих поривань. Він рано став серйозною, вдумливою людиною, що уперто прагнула освіти. Хлопець навчився грамоті й лічбі в монастирській школі, що її довелося йому кинути в дванадцять років і стати за учня до ремісника. Йому бракувало найелементарніших знань, але він читав усі випадкові книжки, що йому попадалися до рук, і таким робом набув собі своєрідний розумовий багаж; він мав уявлення про найрізноманітніші речі, але відомості ці були поверхові, погано засвоєні і не вкладалися ясно в його голові. Ще хлопчиком ходив він до одного колісника, Віана, — його майстерня стояла біля входу до завулка, проти плацу св. Мітра, де колісник складав ліс. Сільвер залазив на колеса ридванів, відданих до направи, і бавився важким інструментом, який його малі рученята ледве могли підняти. Надто йому подобалося допомагати робітникам — підтримувати дерев’яні бруски або подавати залізяччя. Коли Сільвер підріс, він, цілком природно, став за учня до Віана. Колісник полюбив цього хлопця, який завжди вертівся біля нього, і запропонував Аделаїді взяти його в учні, не схотівши брати ніякої платні за науку. Сільвер з охотою пішов до Віана. В мріях він уже бачив той день, коли поверне добрій тітці Діді все, що вона витратила на нього. З нього вийшов добрий робітник. Але Сільвер мав вищі запити. Побачивши якось в одного пласанського колісника дуже гарну нову коляску, блискучу від лаку, він про себе вирішив, що колись вироблятиме такі самі екіпажі. Ця коляска запам’яталась йому як надзвичайний і своєрідний витвір мистецтва, як ніби якийсь ідеал його поривань. Бідки, що над ними він працював у Віана і що біля них він порався з такою любов’ю, здавалися йому тепер не варті його зусиль. Він почав одвідувати школу малювання і заприятелював там з учнем колежу. Той дав йому старий підручник геометрії. І Сільвер поринув у вивчення без усякого керівництва, ламаючи собі тижнями голову над речами найпростішими. Він належав до числа тих робітників, що ледве вміють підписати своє прізвище, але розмовляють про алгебру як про щось добре знайоме. Ніщо не псує так незміцнілого розуму, як уривки знання без міцних підвалин. Часто-густо ці окрушини науки дають зовсім помилкове уявлення про великі істини й перетворюють обмежених людей у зовсім тупих і нестерпних. У Сільвері ці клапті украденого знання тільки розвогнювали його шляхетний запал. Він дізнався про обрії, що були для нього недосяжні. Він створив собі святощі з речей, що їх не міг доторкнутися рукою, він глибоко і простодушно вірив у високі ідеї й високі слова, намагаючись піднятися до них, але ніколи їх не розуміючи. Це була проста душа, але душа шляхетна, що зупинилася на порозі храму, вклякнувши перед свічками, що здалеку їй здавалися зірками.
Хатинка в Аделаїди не мала сіней; з вулиці потрапляли просто в велику кімнату з цегляною долівкою, вона правила одночасно й за кухню й за їдальню; там стояло тільки кілька солом’яних стільців, стіл, певніше дошка, покладена на козли, і стара скриня, яку Аделаїда переробила на канапу, накривши її шматком вовняної тканини. Ліворуч від коминка, в кутку, оздоблена штучними квітами, висіла гіпсова статуетка матері божої, традиційної заступниці всіх провансальських бабів, навіть не побожних. Вузький коридор вів од вітальні до маленького двору позаду будинку, де був колодязь. Ліворуч коридором була кімната тітки Діди — вузенька комірчина з ліжком залізним та одним стільцем; праворуч, у ванькирчику, де ледве ставало розкладне ліжко, спав Сільвер; він понавішував цілу низку полиць, аж до стелі, де зберігав свої улюблені книжки, розрізнені, куплені за гріш у тандитника. Читаючи ночами, Сільвер чіпляв лампу на кілочку в головах над ліжком. І коли з бабусею траплявся припадок, він одразу ж підбігав до неї.
Коли він виріс і став юнаком, його побут не змінився. Тут, у цьому глухому закутку, минало все його життя. Він успадкував від батька огиду до шинку й недільного неробства. Грубі втіхи товаришів разили його. Він уважав за краще читати, сушити собі голову над якоюсь нескладною теоремою.
З деякого часу тітка Діда стала йому доручати всі дрібні господарські покупки — сама вона перестала виходити з хати, цураючись навіть родичів. Молодик іноді замислювався над її занедбаністю; він бачив, що стара живе за два кроки від дітей, але діти навіть не згадують про неї, ніби вона вже вмерла; і Сільвер став любити її ще дужче, любив і себе, і за інших. А коли йому часами спадала неясна думка, що тітка Діда покутує свої колишні гріхи, то він казав собі: "Я маю все, все їй простити".
Такий палкий, зосереджений розум, природно, мав захопитися республіканськими ідеями. Сільвер ночами в своїм закуті читав та перечитував томик Руссо, що він його знайшов у сусіди-тандитника поміж старих замків. За читанням він проводив цілу ніч до ранку. Він жив мрією про загальне щастя — улюбленою мрією всіх знедолених — і слова: "воля, рівність, братерство" лунали для нього як дзвін, слухаючи як вірні падають навколішки. Коли Сільвер дізнався, що в Франції проголошено Республіку, він подумав, що для світу настає тепер небесний рай. Завдяки деякій освіті його кругозір був ширший, ніж в інших робітників, його бажання не обмежувалися тільки насущним хлібом; але безмежна наївність, повне незнання людей робили з нього непоправного мрійника, який вірив у рай, де пануватиме вічна справедливість. І надовго він поринав у своєму раю, не помічаючи нічого довкола. А коли йому здавалося, що не все йде гаразд у цій найкращій з республік, його огортала безмежна журба, він створив собі тоді нову мрію: примусити людей бути щасливими, хоча б проти їхньої волі. Кожний акт, що, здавалося йому, порушував, право народів, викликав у ньому протест і жагу помсти. З натурою доброю, ніби в тої дитини, він не знав стриму в своїх громадянських почуттях. Нездатний убити муху, він усе твердив, що пора нарешті взятися до зброї. Воля стала його пристрастю, безтямною, всеосяжною, що їй він оддався з усім палом своєї гарячої крові. Осліплений власним ентузіазмом, занадто неосвічений і разом з тим занадто начитаний для того, щоб бути толерантним, він не хотів зважати на живих людей, він вимагав такого собі ідеального державного ладу, основаного на справедливості й цілковитій волі. О цю саме пору дядько Макар надумав нацькувати Сільвера на Ругонів; він побачив, що цей навіжений хлопець здатний на відчайдушні вчинки, аби тільки роздратувати його як слід. Цей розрахунок не був позбавлений деякої проникливості.