Навіть найпрозорливіші пласанські політики з проводу реакційним рухом не одразу вгадали наближення Імперії. Популярність принца Луї-Наполеона здавалась їм тимчасовим захопленням натовпу, що швидко опам’ятається. Сама особа принца мало захоплювала. Вони вважали його за нікчему, марного мрійника, нездатного накласти руку на Францію, а надто утриматися біля керма. Він був для них простим знаряддям, що стане на деякий час їм у пригоді, а потім його можна викинути, як тільки з’явиться справжній претендент. Проте збігло кілька місяців, й мудрі політики затурбувалися; тоді тільки вони усвідомили, що їх обдурено. Але їм не давали часу оговтатися. Стався державний переворот, і їм лишалося тільки вітати його. "Велику блудницю", Республіку, задушено. Хай би там що, а це був тріумф. Духовенство й дворяни примирилися з подіями, відклали на пізніший час здійснення своїх мрій і, помщаючись за ошукані сподівання, об’єдналися з бонапартистами, щоб розправитися з останніми республіканцями.
Ці події і змінили долю Ругонів. Беручи участь у різних фазах кризи, вони зуміли піднестися на руїнах волі. Ці харцизи, що чигали в засідці, пограбували Республіку; як її було задушено, вони взялися паювати здобич.
У перші ж дні по лютневих подіях Фелісіта, найпронозливіша в сім’ї, дочула, що вони нарешті стали на певний шлях. Вона почала увихатися коло чоловіка, настренчувати його, закликати діяти. Перший революційний галас налякав П’єра. Але коли жінка розтлумачила йому, що втрачати нема чого, а в поспільній веремії можна багато виграти, він швидко погодився з нею.
— Я не знаю, що саме тобі робити, — повторювала Фелісіта, — але, мені здається, щось треба робити. Чи не казав нам колись пан де Карнаван, що він розбагатіє, коли повернеться Анрі V і що цей король добре віддячить усім, хто за нього? Можливо, тут наше щастя. Має ж колись і нам пофортунити.
Маркіз де Карнаван, той самий дворянин, котрий, як вірити скандальній хроніці міста, був колись близький з матір’ю Фелісіти, вряди-годи провідував молоде подружжя. Злі язики стверджували, що пані Ругон скидалася на нього. Маркізові було тоді сімдесят п’ять років. Він був малого зросту, сухорлявий, рухливий, і Фелісіта, старіючись, справді почала скидатися на нього рисами й манерами. Оповідали, що маркіз витратився на жінок з останнього майна, що й так уже зменшив його батько за часів еміграції. Та він і не крився з своєю бідністю. Родич маркізів, граф де Валькерас, прихистив його в себе, і той жив у графа нахлібником, їв і пив при графському столі і спав у комірчині на горищі графського палацу.
"Дитино моя, — казав маркіз, плескаючи по щоці Фелісіту, — коли Анрі V поверне мені достатки, я зроблю тебе моєю спадкоємницею".
Фелісіті було за п’ятдесят, а він усе ще узивав її "дитиною". Саме це фамільярне поводження й постійні обіцянки спадщини примусили пані Ругон штовхнути чоловіка на шлях політики. Часто пан де Карнаван гірко нарікав на те, що йому несила їй допомогти. Звісно, він потурбується про неї як батько, коли обставини зміняться. П’єр, якому жінка натякнула на справжній стан речей, погодився діяти за вказівками маркіза.
Маркіз де Карнаван завдяки своєму особливому становищу з перших же днів Республіки став діяльним агентом реакції. Цей метушливий чоловічок, що його доля залежала від повернення законних престолонаступників, пильно працював для добра своєї партії. Тоді як багаті дворяни з кварталу св. Марка позасинали в німій розпуці, мабуть, побоюючись скомпрометувати себе й знову опинитися на вигнанні, маркіз появлявся всюди, агітував, збирав прихильників. Він був знаряддям у чиїхось невидимих руках. У Ругонів він тепер бував щодень. Йому потрібна була штаб-квартира. Його родич, пан де Валькерас, заборонив йому приводити додому однодумців, і тому маркіз обрав за місце зборів жовтий салон Фелісіти. Та ще й він знайшов у П’єрові вельми цінного помічника. Сам маркіз не міг вести агітацію за легітимістів межи дрібних крамарів та робітників старого кварталу: його засміяли б. Але П’єр провів з ними ціле життя, розмовляв їхньою мовою, знав їхні потреби; він умів до них підійти й переконати їх. Незабаром без П’єра не могли обійтись. Не минуло й двох тижнів, як Ругони стали запеклішими роялістами, ніж сам король. А маркіз, побачивши П’єрову завзятість, сховався за його спиною. Та й з якої ж речі лізти людям на очі, коли є людина з широкими плечима, що радніша прийняти на себе всі помилки партії. І маркіз давав П’єрові грати ролю, хизуватися, бундючитися, брати владний тон, а сам задовольнявся тим, що стримував або підштовхував його, як до обставин. Колишній торгівець олією зробився швидко помітною особою. Вечорами, коли вони залишалися на самоті, Фелісіта казала чоловікові:
— Не бійся йти вперед, бо ми на доброму шляху. Коли так далі поведеться, ми розбагатіємо, то матимемо такий салон, як у митника, і почнемо влаштовувати вечірки.
Дім Ругонів став за осередок консерваторів; вони щовечора збиралися в жовтому салоні лише на те, щоб ганити Республіку. Було там три-чотири колишніх комерсанти, що тремтіли за свою ренту і всім єством прагнули "дужої та мудрої влади". За голову цього гуртка був Ісидор Грану, колишній торгівець мигдалем, член міської ради. Заяча губа, круглі очі, вигляд разом і задоволений і розкиданий, робили його подібним до ситого гусака, що травить їжу, з острахом озираючись на кухаря. Грану говорив мало, бо не знаходив потрібних слів, а слухав інших тільки тоді, коли знімали мову про те, що республіканці хочуть пограбувати багатіїв; тут він багрянів так, що здавалося, його от-от поб’є грець, і мурмотів глухі прокляття, усе приказуючи: "Дармоїди, вбивці, злодії, шахраї!" Але, правда, не всі відвідувачі жовтого салону були такими, як цей ситий гусак. Один багатий дідич Рудьє, котрий мав грубеньке обличчя і влесливі манери, цілими годинами розводився з пристрастю орлеаніста, чиї розрахунки пропали після упадку Луї-Філіппа. Рудьє, колись паризький панчішник і доставник імператорського двору, влаштував сина на державну службу, сподіваючись, що за Орлеанів можна буде виклопотати йому вищу посаду. Революція вбила ці надії, і Рудьє з розпуки кинувся в реакцію. Завдяки своїм достаткам, колишнім діловим зносинам з Тюїльрі, що їм він намагався надати характеру приязних зв’язків, а також престижу, що оточує в провінції людей, які, здобувши собі грошей в Парижі, приїжджають у глушину на спочив, Рудьє мав неабияку вагу. Деякі люди слухали його, ніби оракула.