І все ж таки вона лютувала, не розуміючи, чому, появивши за перший раз таку тонку прозорливість, вона зараз дає чоловікові тільки нікчемні поради.
П’єр, вражений невдачею і не такий непохитний, як його дружина, вже двадцять разів ліквідував би справу, коли б з її боку не було впертого, якогось завзятого опору. Фелісіта поривалася до багатства. Вона розуміла, що єдина підпора її шанолюбству — достатки. Коли вони матимуть декілька сотень тисяч франків — вони зробляться господарями міста; вона примусить тоді призначити свого чоловіка на яку-небудь значну посаду й керуватиме всім. Завоюванця почесного становища її нітрохи не турбувало; вона почувала себе при повній зброї для боротьби, але як придбати перший мішок золота? Фелісіту не бентежила думка про владу над людьми, але вона почувала безсилу лють, думаючи про блискучі, холодні, байдужі п’ятифранкові монети; всі її викрути не давали тут ради, вони вперто не йшли до неї в руки.
Понад тридцять років тривала ця боротьба. Пеш помер, і його смерть завдала Ругонам нового удару. Фелісіта сподівалась дістати в спадщину сорок тисяч франків, але виявилось, що старий егоїст, щоб ліпше позолотити свої старі дні, вклав свої маленькі ощадження в довічну ренту. Вона аж захворіла від розчарування. Потроху вона озлоблялася, робилася все худорлявішою, все в’їдливішою. З ранку до вечора вона метушилася біля глеків з олією, ніби сподівалася пожвавити торгівлю, крутячись круг них, як невгамуча муха. Її чоловік, навпаки, все важчав, набрав сала і збрезк од невдачі. Ці тридцять років боротьби не довели їх, проте, до руйнування. Щороку вони абияк зводили кінці з кінцями і коли і мали збитки за одне літо, то надолужували їх наступного. Але це падіння, ці дрібні розрахунки день у день доводили Фелісіту до розпачу. Краще вже справжнє, повне банкрутство. Тоді вони, можливо б, почали своє життя заново, перестали б чіплятися за жалюгідні достатки, псувати собі кров, щоб заробити на прожиток. За чверть віку Ругони не відклали і п’ятдесяти тисяч франків.
Треба сказати, що з перших років їхнього шлюбу виросла в них численна сім’я і поступово зробилася для них дуже важким тягарем. Фелісіта, як багато маленьких жінок, виявилась навдивовижу плодючою, чого годі було чекати, дивлячись на її кволу постать. За п’ять літ, від 1811 до 1815 року, в неї родилося троє синів — кожні два роки по дитині; за чотири наступні роки вона народила двох дочок. Ніщо так не сприяє розкоріненню родини, як спокійне животіння в провінції. Подружжя без великої радості привітало двох останніх дітей: коли бракує посагу, дочки завдають багато клопоту. Тому Ругон сказав, що вже досить, — самому сатані не пощастить накинути йому шосту дитину. І справді, Фелісіта більше не родила, бо невідомо, на якій цифрі вона зупинилася б.
Проте молода жінка не дивилася на дітей як на причину руйнування. Навпаки, вона знову сподівалася з допомогою синів створити той достаток, що не давався до її рук. Ще не було їм і десяти років, як вона вже міркувала про їхнє майбутнє. Не певна свого успіху, вона сподівалася, що сини допоможуть їй перемогти злу долю. Вони-то й задовольнять її шанолюбство, допоможуть дістатися того становища, що до нього вона так марно поривалася. І ось з того часу, не припиняючи боротьби, яку вела фірма, Фелісіта повела другу кампанію за вдоволення своєї амбітності. Їй здавалося неможливим, щоб ні один з трьох її синів не став людиною видатною, не збагатив усієї родини. Вона запевняла, що має таке передчуття. Своїх хлопців вона пестила, виховувала дуже дбайливо, плекала із суворістю матері й турботою лихваря. Вона панькалася з ними, вирощувала, як капітал, що згодом принесе відсотки.
— Та кинь-бо, — кричав П’єр, — усі діти невдячні! Ти псуєш їх, ти руйнуєш нас!
Він розгнівався, коли Фелісіта заговорила про те, щоб віддати дітей до колежу: латина — зайва розкіш, досить їм і лекцій у сусідньому пансіоні. Але молода жінка домоглася-таки свого. Вона мала вищі поривання і пишалася з того, що її діти здобудуть освіту; вона розуміла, що синів не можна залишити такими неуками, як її чоловік, коли вона хоче, щоб вони пробили собі дорогу. Вона мріяла, як вони всі троє житимуть у Парижі й посідатимуть там високі пости, хоча й не знала, які саме. Ругон кінець кінцем зважив на її прохання, і хлопці один по одному вступили до колежу. Фелісіта була без тями від радості й чванливості. Вона слухала, мов зачарована, як діти говорять поміж себе про вчителів та свої заняття. Того дня, коли старший вперше змусив молодшого відміняти латинське слово rosa, цебто троянда, їй здавалося, що вона чує чарівну музику. І на похвалу їй треба сказати, що її радість була цілком щира. Навіть сам П’єр запишався, як малописьменна людина, що бачить, як її діти вченіші за неї. А товариські стосунки, що встановилися між їхніми малими Ругонами й синами найшанованіших осіб міста, зовсім сп’янили голову подружжю. Хлопці казали "ти" синові мера, й синові підпрефекта, і навіть кільком молодим паничам із кварталу св. Марка, що їх батьки зласкавилися віддати до пласанського колежу, Фелісіті здавалося, що вона не дуже багато платить за таку честь, хоча освіта трьох синів обтяжила бюджет фірми Ругонів.
Доки діти не зробилися бакалярами, подружжя, що платило за навчання ціною великих жертв, жило надією на їхній успіх. Коли молоді Ругони одержали свої дипломи, Фелісіта поклала собі завершити діло своїх рук і послати всіх трьох до Парижа. Двоє стали вивчати право, а третій слухав курс у медичному інституті. Але коли вони зробилися зовсім дорослими й, виснаживши всі засоби фірми Ругонів, повинні були повернутися на постійне життя в провінцію, для бідних батьків почалася пора розчарувань. Провінція повертала собі свою здобич. Молоді люди погладшали, пустились берега. Фелісіта відчула всю жорстокість недолі. Сини принесли їй банкрутство. Вони зруйнували її, вони не повернули відсотків за вкладений у них капітал. Ця остання поразка була для неї тим важча, що зачіпала відразу й її жіноче шанолюбство, й матерню гордість. Та ще й Ругон з ранку до вечора повторював: "А я ж тобі казав", — і це ще більше кидало її в розпач.