На стіл принесли нову порцію пуншів.
— Так добре розібратися в усьому, — сказала міс Марпл. — Коли я зустрілася сьогодні з ними пополудні, то не була певна, хто з ким одружений.
На хвилину запала мовчанка. Міс Прескот сухо кахикнула і сказала:
— Ну, а щодо цього…
— Джоун, — урвав її канонік тоном, у якому чувся докір. — Може, було б краще, якби на цьому ти зупинилася.
— Знаєш, Джеремі, я нічого особливого й не хотіла сказати. Але ж ти сам повинен пам'ятати, як торік невідомо з якої причини — я й справді не розумію чому — ми подумали, що місіс Дайсон — це місіс Гілінґдон, поки хтось не сказав нам, що вона не була нею.
— Можна тільки подивуватися, як у людей іноді виникають хибні уявлення, — невинним тоном промовила міс Марпл.
Її погляд на мить зустрівся з поглядом міс Прескот. Іскра жіночого взаєморозуміння пробігла між ними.
Чоловік, наділений тоншим розумінням, аніж канонік Прескот, напевне відчув би, що він зайвий у цій розмові.
Жінки обмінялися ще одним сигнальним поглядом. Він промовляв не менш виразно, аніж якби були сказані відповідні слова: "Якось іншим разом…"
— Містер Дайсон називає свою дружину "Лакі"[1].
— Це її справжнє ім'я чи прізвисько? — запитала міс Марпл. — Навряд чи це її справжнє ім'я.
— Я його запитував, — сказав канонік. — Він сказав, що називає її Лакі, бо вона принесла йому щастя. Якщо він втратить її, — сказав він, — то втратить і своє щастя. Гарно сказано, чи не так?
— Він дуже любить пожартувати, — зауважила міс Прескот.
Канонік із сумнівом подивився на сестру.
Шумовий оркестр перевершив себе диким вибухом какофонії, і по підлозі зачовгали ноги танцюристів.
Міс Марпл та всі інші обернули стільці, щоб зручно було дивитися. Танці подобалися міс Марпл більше, ніж музика; їй було приємно дивитися на посмикування ніг та ритмічні розгойдування тіл. Усе це здавалося їй дуже реальним. Так, ніби під рухами ховався глибокий зміст.
Сьогодні ввечері вона вперше трохи освоїлася в новому оточенні… Досі вона ніяк не могла знайти те, що завжди вдавалося їй дуже легко, — схожість у людях, яких вона бачила вперше, з різними особисто знайомими їй людьми. Можливо, вона була трохи приголомшена яскравими враженнями та екзотичними кольорами; і тепер відчула, що незабаром зможе зробити кілька цікавих порівнянь.
Наприклад, Молі Кендел схожа на дуже приємну дівчину, чиє ім'я вона не могла пригадати і яка працювала кондуктором на автобусі до Маркет-Бейзинґу. Вона завжди допомагала їй увійти й ніколи не подавала сигналу відходити, поки не переконувалася в тому, що міс Марпл добре всілася. Тім Кендел трохи скидається на метрдотеля в ресторані "Роял Джордж" у Медчестері, він так само самовпевнений і водночас стурбований. (Той чоловік мав виразку шлунка, згадала вона.) Що ж до майора Полґрейва, то він нічим не відрізняється від генерала Леруа, капітана Флемінґа, адмірала Віклоу та командера Річардсона. Вона перейшла до більш цікавих осіб. Ґреґ, наприклад? Ґреґа їй важче порівняти з кимось, бо він американець. Щось у ньому є від сера Джорджа Тролопа, наприклад, який завжди так жартував на зборах цивільної оборони — а може, від містера Мердока, різника. Містер Мердок мав досить погану репутацію, але деякі люди вважали, що то чисті плітки і що сам містер Мердок заохочував поширювати всіляку нісенітницю про себе. Лакі? Ну, тут усе просто — Марлік із "Трьох Корон". Евелін Гілінґдон? Цілком ототожнити з кимось Евелін нелегко. За своєю зовнішністю вона могла б зіграти багато ролей — високих, тонких англійок з обвітреним обличчям чимало. Леді Кароліна Вулф, перша дружина Пітера Вулфа, яка наклала на себе руки? Або Леслі Джеймс — тиха жінка, яка вміла приховувати свої почуття й, продавши свій будинок, подалася у світ, нікому не сказавши, куди вона їде. Полковник Гілінґдон? Тут прямої аналогії в неї нема. Спочатку вона повинна бодай трохи пізнати його. Один із тихих чоловіків із добрими манерами. Ти ніколи не знаєш, що в них на думці. Іноді вони здатні вас здивувати. Вона пам'ятає, як одного дня майор Гарпер тихцем перерізав собі горло. Ніхто ніколи не довідався, навіщо він це зробив. Міс Марпл вважала, що знає це, але цілком певною вона не була ніколи…
Її погляд ковзнув до того столу, за яким сидів містер Рейфаєл. Про нього відомо, що він неймовірно багатий, щороку приїздить до Вест-Індії, що він наполовину паралізований і схожий на покритого зморшками старого хижого птаха. Одяг вільно висів на його всохлому тілі. Йому могло бути сімдесят, вісімдесят або й дев'яносто років. Очі він мав пронизливі й часто бував брутальний, але люди рідко ображалися на нього, почасти тому, що він був дуже багатий, а почасти через його могутню особистість, яка гіпнотизувала й навіювала почуття, що в якомусь розумінні містер Рейфаєл мав право бути брутальним, якщо йому хотілося таким бути.
Поруч нього сиділа його секретарка, місіс Волтерс. У неї було волосся кольору пшениці й приємне обличчя. Містер Рейфаєл часто бував брутальний у стосунку до неї, але вона, схоже, цього ніколи не помічала. То була не улесливість, а радше неуважність. Вона поводилася, як поводиться в лікарні добре тренована медсестра. А може, подумала міс Марпл, вона колись і працювала медсестрою.
Високий і вродливий молодик, у білому піджаку, підійшов і став за стільцем містера Рейфаєла. Старий подивився на нього, кивнув головою, а потім рукою показав йому на стілець. Молодик сів.
— А це містер Джексон, думаю, — мовила міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Його слуга й масажист.
Вона приділила й містерові Джексону певну частку своєї уваги.
II
У барі Молі Кендел потяглася всім тілом і скинула свої черевики на високих підборах. Тім увійшов із тераси й приєднався до неї. На мить вони залишилися в барі самі.
— Стомилася, люба? — запитав він.
— Та трохи. Сьогодні мене непокоїть біль у ногах.
— Це не забагато для тебе? Стільки роботи. І роботи нелегкої. — Він подивився на неї з тривогою в погляді.
Вона засміялася.
— Ох, Тіме, не кажи дурниць. Мені тут дуже подобається. Тут чудово. Я завжди мріяла про щось подібне, й ось моя мрія стала реальністю.
— Тут і справді чудово — якщо ти приїхав сюди відпочити. Але для власників готелю це тяжка робота.