І вони дотримали свого слова. Молі Кендел, гарненька білявка років двадцяти, завжди перебувала в пречудовому гуморі. Вона тепло привітала стару леді й доклала всіх зусиль, щоб забезпечити їй добрий комфорт. Тім Кендел, її чоловік, худий, темноволосий, років тридцяти, також був утіленням самої доброти.
Отож міс Марпл опинилася далеко від суворого англійського клімату, у затишному власному бунгало з усміхненими вест-індійськими дівчатами, що обслуговували її, Тім Кендел завжди зустрічав її в їдальні й відпускав жарти на тему сьогоднішнього меню, а коли їй хотілося, вона йшла стежкою, яка приводила її від бунгало на берег моря та пляж, де вона сиділа в зручному плетеному кріслі й дивилася на тих, хто купався. Вона навіть мала товариство з кількох літніх курортників: старий містер Рейфаєл, доктор Ґрем, канонік Прескот і його сестра та її нинішній кавалер майор Полґрейв.
Чого ще треба старій дамі?
Але вона не була такою задоволеною, якою мала б бути, і десь у глибині душі міс Марпл почувала себе в цьому винною.
Тут було гарно й тепло, і дуже добре для її ревматизму, чудові краєвиди — хоч, мабуть, трохи одноманітні. Забагато пальмових дерев. І щодня одне й те саме — тут нічого не відбувалося. Не те, що в Сент-Мері-Мід, де без прикметних подій не минало жодного дня. Якось її небіж порівняв життя в Сент-Мері-Мід із піною на поверхні ставка, а вона обурено відповіла йому, що якби цю піну розмазати по склу, то під мікроскопом там можна було б побачити бурхливе життя. Атож, у Сент-Мері-Мід і справді завжди щось відбувалося. Інцидент за інцидентом блискавично виникали в пам'яті міс Марпл: помилка, якої місіс Лінет припустилася, готуючи собі мікстуру від кашлю, дивна поведінка молодого Полґейта, випадок із матір'ю Джорджі Вуда, коли та вирішила провідати сина (але чи справді та жінка була його матір'ю?), справжня причина сварки між Джо Арденом і його дружиною. Так багато цікавих людських проблем, які давали поживу для нескінченних приємних роздумів про сутність життя. От, якби знайшлося що-небудь і тут — ну, щось таке, у що. вона з приємністю могла б устромити зуби.
Вона стрепенулася, до неї раптом дійшло, що майор Полґрейв покинув Кенію й перескочив до кордону з провінцією Трансвааль у Південній Африці, розповідаючи про те, як служив там молодшим офіцером. Саме в цю мить він запитував її з великою щирістю в голосі:
— Хіба ви зі мною не згодні?
Тривала практика допомогла міс Марпл не розгубитися й відповісти на запитання, якого вона не чула:
— Я не переконана в тому, що маю достатній досвід, аби про це судити. Боюся, я жила надто усамітненим життям.
— І це добре, моя люба леді, це добре! — галантно вигукнув майор Полґрейв.
— А ваше життя було таким розмаїтим, — провадила міс Марпл, сповнена рішучості залагодити свою прикру неуважність.
— Атож, — поблажливо погодився майор Полґрейв. — Можна сказати, цікаве було життя. — Він озирнувся навколо себе оцінливим поглядом. — Гарний тут краєвид.
— Тут і справді гарно, — сказала міс Марпл і вже була неспроможна зупинити себе. — Але чи трапляється тут щось коли-небудь?
Майор Полґрейв здивовано витріщився на неї.
— Аякже. Скандалів і тут вистачає. Знаєте, я міг би вам розповісти…
Але міс Марпл потрібні були не скандали. Тим паче, що в сучасних скандалах не було нічого цікавого. Просто чоловіки й жінки, що змінюють партнерів і намагаються привернути до цього увагу, замість пристойно приховувати свої походеньки й відчувати глибокий сором через них.
— Десь два роки тому тут було навіть убивство. Того чоловіка звали Гарі Вестерн. Та ви, либонь, пам'ятаєте, газети тоді багато про це писали.
Міс Марпл кивнула головою без будь-якого ентузіазму. То було вбивство не в її стилі. Газети так багато писали про нього, певно, тому, що всі причетні особи були дуже багаті. Майже не доводилося сумніватися, що Гарі Вестерн застрелив графа Феррарі, коханця своєї дружини, і було не менш імовірно, що за його ретельно обмірковане алібі було заплачено добрі гроші. Усі були тоді п'яні, і чимало з тих людей споживали наркотики. Нецікаві люди, подумала міс Марпл, хоч, безперечно, вони були на видноті й приваблювали до себе увагу. Але її вони не цікавили.
— А якщо ви запитаєте мене, то я скажу вам, що то було не єдине вбивство в той час. — Він похитав головою й підморгнув їй. — Я підозрював… о, я справді підозрював…
Міс Марпл випустила з рук свій клубок вовни, і майор нахилився й подав його їй.
— Якщо ми вже заговорили про вбивство, — провадив він, — то мені одного разу трапився надзвичайно цікавий випадок — хоч і не особисто мені.
Міс Марпл всміхнулася підбадьорливо.
— Якось у клубі зібралося чимало хлопців й один почав розповідати свою історію. Він був лікар і розповів нам про один із випадків зі своєї практики. Молодий чоловік прийшов і розбудив його серед ночі. Його дружина повісилася. У них не було телефону, тож після того як він витяг її із зашморгу й зробив усе, що міг, він вивів машину з гаража й поїхав шукати лікаря. Жінка не померла, хоч і була близька до смерті. Проте вона оклигала. Молодик, схоже, дуже її любив. Він плакав, як дитина. Він помітив, що протягом останнього часу вона була якась дивна, поринула в депресію чи щось таке. Та все нібито обійшлося. Але через місяць та сама жінка прийняла завелику дозу снодійних пігулок і відійшла до кращого світу. Сумна історія.
Майор Полґрейв зробив паузу й похитав головою. Позаяк він свою розповідь вочевидь не закінчив, міс Марпл чекала її продовження.
— А що тут особливого, могли б ви сказати. Жінка була надто нервова — ось вам і результат. Але десь через рік той лікар правив теревені з колегою, і той другий ескулап розповів йому про жінку, що намагалася втопитися, чоловік витяг її з води, покликав лікаря, й удвох вони повернули її до життя — та минуло кілька тижнів, і вона отруїлася газом.
Трохи дивний збіг, чи не так? По суті, та сама історія. Мій знайомий каже: "У мене теж була подібна історія. Мого чоловіка звали Джонсом (чи як там його звали). А твого?" — "Точно не пам'ятаю. Здається, Робінсоном. Але, безперечно, не Джонсом".
Отже, ті двоє подивились один на одного й погодилися на тому, що все це дуже дивно. А тоді мій знайомий дістав фотознімок і показав його колезі. "Ось він, той чоловік, — сказав він. — Я приїздив до нього наступного дня, щоб розпитати подробиці, і побачив біля його парадних дверей чудовий екземпляр китайської троянди, різновид, якого я раніше ніколи не бачив у цій країні. Мій фотоапарат був зі мною в машині, і я зробив фото. У ту мить, коли я клацнув затвором, той чоловік з'явився у дверях і я сфотографував його теж. Не думаю, щоб він це помітив". Я запитав його про китайську троянду, але він не знав, як називається той її різновид. Другий лікар подивився на знімок і сказав: "Фокус трохи порушений, але я готовий заприсягтися — у всякому разі я майже переконаний, що це той самий чоловік".