— Я не знаю, — сказав доктор Ґрем. — Але я стурбований.
Дейвентрі подивився на обличчя співрозмовника, а коли внесли трунки, то став весело розповідати, як він нещодавно їздив рибалити. Та коли служник вийшов, він відкинувся назад на стільці й подивився на Ґрема.
— Розповідайте, — сказав він йому.
Доктор Ґрем розповів про ті факти, які його турбували. Дейвентрі протяжно присвиснув.
— Он воно що. То вам здається, що смерть старого Полґрейва сталася не випадково? Ви вже не переконані в тому, що майор помер унаслідок цілком природних причин? Хто засвідчив смерть? Робертсон, я думаю. У нього були якісь сумніви чи не було?
— Ні, та думаю, що коли він видавав посвідчення, то на нього вплинув той факт, що у ванній кімнаті знайшли пігулки сереніту. Він запитав мене, чи Полґрейв коли-небудь згадував про те, що страждає від високого тиску, і я йому сказав, що між нами ніколи не було розмов на медичні теми, але навряд чи випадає сумніватися, що він розмовляв про це з іншими постояльцями готелю. Пляшечка з пігулками сереніту й те, що Полґрейв розповідав людям, приводили до одного висновку, і не було жодної вагомої причини підозрювати щось інше. Тож зроблений тоді висновок був цілком природним — але тепер я думаю, він міг бути хибним. Хоч якби засвідчувати ту смерть довелося мені, я її засвідчив би без жодної задньої думки. Обставини його смерті цілком узгоджувалися з припущенням, що він помер саме з цієї причини. Я ніколи не став би сумніватися в правильності того висновку, якби не дивне зникнення фотографії…
— Але послухайте-но мене, Ґреме, — сказав Дейвентрі, — якщо ви мені дозволите так сказати, чи не надто ви покладаєтеся на досить фантастичну історію, яку розповіла вам одна стара леді? Ви ж бо знаєте, якими вони бувають, оті старі леді. Вони надають надмірно великої ваги якійсь дрібній подробиці й роздувають значення всієї події.
— Так, я знаю, — признався доктор Ґрем зі смутком у голосі. — Я сказав собі, що так може бути, що, либонь, воно так і є. Але я не можу цілком переконати себе. Вона сформулювала своє твердження надто ясно та з дуже переконливими подробицями.
— Усе це видається мені вкрай неймовірним, — сказав Дейвентрі. — Якась старушенція розповідає про фотографію, якої там не мало бути — ні, навпаки, яка там мала бути, я вже й сам заплутався, але єдиний реальний факт, на який ви можете опертися, — це слова покоївки про те, що пляшечки з пігулками, на яку посилаються у своїх висновках представники влади, не було в кімнаті майора напередодні його смерті. Але на це може знайтися сотня пояснень. Можливо, він постійно носив ту пляшечку з пігулками у своїй кишені.
— Цілком можливо — не заперечую.
— Та й покоївка могла помилитися, вона могла просто не помітити їх раніше…
— І це можливо…
— Отже…
Ґрем повільно сказав:
— Дівчина була дуже переконана.
— Але ж ви знаєте, що люди на Сент-Оноре легко збуджуються. Вони дуже емоційні. Легко себе накручують. Чи, може, ви підозрюєте, вона знає більше, аніж вам розповіла?
— Не виключено, — погодився доктор Ґрем.
— Якщо так, то спробуйте витягти з неї все, що їй відомо. Ми не можемо вчиняти непотрібну метушню — якщо в нас не буде надійних фактів, на які можна опертися. Якщо він помер не від високого кров'яного тиску, то від чого, думаєте, він помер?
— Сьогодні є багато способів допомогти людині померти, — сказав доктор Ґрем.
— Ви маєте на увазі ті способи, які не залишають помітних слідів?
— Не в кожного вбивці, — сухо зауважив доктор Ґрем, — вистачає розважливості застосувати миш'як.
— То скажіть мені ясно, у чому полягає ваша гіпотеза? Що пляшечку з пігулками від високого тиску хтось замінив іншою? І в такий спосіб майор Полґрейв сам себе отруїв?
— Ні, все було зовсім не так. Так думає та дівчина, Вікторія, але вона помиляється. Якщо хтось вирішив позбутися майора — і швидко — то він підсипав йому отруту в їжу або — що простіше — долив у якийсь трунок. А щоб надати смерті природного вигляду, у його номер поставили пляшечку з ліками від високого тиску. І поширили чутку, що в нього був високий кров'яний тиск і він лікувався від нього.
— І хто ж поширив ту чутку?
— Я намагався це з'ясувати, але мої зусилля виявилися марними, бо все було зроблено дуже розумно. А каже: "Здається, про це розповів мені В", коли ж я запитую В, то він відповідає: "Ні, я не казав нічого подібного, але пригадую, що С одного разу про це згадав". А С каже: "Про це говорили багато людей. Й одним із них, здається, був А". Отже, ми повертаємося до початку.
— То це був хтось дуже розумний?
— Так. Коли стало відомо, що майор помер, то всі навколо тільки й говорили, що він страждав від високого кров'яного тиску, і повторювали те, що нібито почули від інших людей.
— А чи не простіше було б просто отруїти його, не вдаючись до цих вигадок?
— Ні. Така смерть спричинила б розслідування й, можливо, розтин тіла. А в нашому випадку лікар сприйняв смерть як цілком природну й видав свідоцтво, яким усе й закінчилося.
— А що ви хочете від мене? Щоб я звернувся до Скотленд-Ярду? Запропонував зробити ексгумацію тіла? Це наробить такого галасу…
— Можна було б зробити це потай.
— Потай? На Сент-Оноре? Неможливо. Проте, — зітхнув Дейвентрі, — я думаю, щось зробити нам треба. Але якщо ви спитаєтеся моєї думки, то це пусті вигадки!
— Я щиро сподіваюся, так воно і є, — сказав доктор Ґрем.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
ВЕЧІР У ГОТЕЛІ "ЗОЛОТА ПАЛЬМА"
I
У їдальні Молі робила останні приготування — прибрала зайвий ніж, поправила на столі виделку, переставила келих або два, відійшла трохи вбік і подивилася на результат, а потім вийшла на терасу. Там тепер нікого не було, і вона пройшла в куток і сперлася ліктями на балюстраду. Скоро почнеться новий вечір. Люди базікатимуть, розмовлятимуть, питимуть, розважатимуться й веселитимуться, вільні від будь-яких турбот, — вона так довго мріяла про таке життя й ще кілька днів тому втішалася ним від усієї душі. А тепер навіть Тім здавався стривоженим і стурбованим. Звичайно, немає нічого неприродного в тому, що він трохи хвилюється. Для них дуже важливо, щоб їхній проект завершився успішно. Адже зрештою Тім вклав у нього все, що мав.