— Не бійтеси, дідику та й бабко, єк купите мені стрільбу, то я тоті карби вистрілєю шо до лаби!
II
Сталося так, що дід не діждався помочі із свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до школи, поховали діда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи.
— Коли-с не гарен робити, то ґаздов не будеш, письма бериси!
От так, як би буря зірвалася і з рясного, зеленого саду відчімхала молоденьку галузочку у ярі та й у млаку межи лози загнала.
Як би на тому місці велика, кервава рана лишилася і переділювала одно життя і одно тіло на дві нерівні часті.
Намагався той біль переболіти, тоту рану загоїти.
Гнувся додолу, як лоза від вітру, мовчав, як маленький гріб, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав.
Болю не переболів, рани не загоїв.
Тріпався, як птах у клітці, і ще дужче калічився. Обезсилений падав і дивився на відтяте життя, на молодість яснокрилу та й, як злодій, до свого села перекрадався.
Бачив леваду, могилами укриту, червоною луною забагрену; чув жасні стони карбованих кістяків голих, пізнавав їх і плакав.
Здригався і прокидався зі зболеним, карбованим серцем.
Сам себе не пізнавав у панськім плахтю, і люди його не пізнавали.
Соромився кожного кроку й утікав від людей. А на ферії прилітав Петрик додому.
Баба з радощів у долоні сплескувала, до нені говорила:
— Ти у Бога шіслива, шо таку дитину маєш! Аді йкий пишний, панцке лице має!
А як Петрик у неділю стояв у церкві коло дяківського крилоса, то баба його очима пасла та усім кумам у бабинці за нього шепотом розповідала.
— То на світі поцтива дитина, у великих школах учьиєси, мене у руку цулує. Так письма береси, що паничів учьит і старині грейцір посилає. То велику голову має!
А як куми звели до того бесіду, що він головою не вдався ані у свого дьидю, ані у неню, лиш таки в свою бабу, то вона не могла з радощів говорити і хіба потакувала головою та й обома сивобровими очима мірила Петрикову голову.
Ґазди обступали Петрика і випитувалися його про всячину, а баба зараз десь збоку ставала і помагала внукові відповідати на завдані питання.
— Тото, любєтка, не наша голова до такого розуму ей де!., тото очима траба би їсти.
Бадіки хотіли її приперти, аби так хлопця не перехвалювала, але баба сіпала Петрика за рукав і кликала додому, а бадікам не давалася переговорити.
— Нас хоть би у тімє хто гупав, то нічо не вигупає, ой не вигупає, любєтка!
На танці легіні брали Петрика межи себе, називали стриженим урльопником і просили, аби танцював сольки. Дівчата підсмішкувалися, здвигали плечима, із стрижаком танцювати соромились.
— А де твої, Петрику, пави?
— Де топорець карбований?
— Де твоя стрільба, Петрику?
Аж баба не втерпіла, ганьбити їх мусила.
— Ніби він на вас дивитси, ніби ви против него? Ше таку приведе біленьку паню, шо будете єї в руку цулувати. Йкої нужди шкіритеси?
Дівчата ще дужче сміялися, бабині слова на кпи брали. Лиш чорнобрива Калина Несторієва не відзивалася, жалем серце обсотувала, сумом твар запишнювала.
Отік нагадувала собі, як з Петриком вівці пасла, співанки співала, прошивки йому вишивала, на свят-вечір оріхами частувала.
Отік ловила тоті слова, котрими колись Петрикова баба до неї лебеділа, своєю невісткою називала. Наче за мерцем, за Петриком банувала.
По слотливім тижні баба веріткою накривалася, із внуком у ліс гриби збирати вибиралася.
Бродили травами обоє, по коліна зарошені. Глипали через окіп у камеру і бачили гриби, як густу розсаду. Переступили і збирали.
Надійшов злісний. Розкричався на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася, як дитина.
Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв, як свічка. Злісний глянув на нього і, кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся: "Встидзь сє, пан, зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!"[87].
І пішов далі.
Баба приходила до себе й радувалася верітці та й кошелеві, начеб дістала їх в дарунку від злісного, а рівночасно билася в груди і йойкалася та нарікала сама на себе, що один карб більше заробила.
А Петрик чув, як в його серце новий карб врізувався.
III
Ще листєчко з дерев не попадало, ще багацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплі у мочулах не вимочились, як Петрикова баба забагла умирати.
Смеркало.
Крилаті, темні тіні на стінах сідали і, мов сільські гробарі над гробом, ждали.
А світло їх у закутки заганяло.
— Буду гинути, Петрику!
Неня свічку у руці придержувала і сплаканими очима потакувала, що баба буде гинути.
— Що вас болить, бабко?
— Усе тіло болит, небоже, бабу.
— А не мож би лікаря привезти?
— Ей де, небоже! Прийшов чєс, та й нема куда. Багачі кличут, та шо з того? Або ми маємо відки?
— Чемна дитина! — шепотіла баба і намагалася піднести руку, аби погладити внука.
Дрібні сльози розплилися по її набресклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплі роси на перегорілому пласті сіна.
— То баба хочут, синку, аби-с з ними на смерть по-прощьивси, — відгадувала неня бабину волю.
Петрик вхопив бабині руки, цілував і плакав.
— Просшьий мене, Петрику!
— Най Біг простить, бабко.
— І другий раз!
— Най Біг простить.
— І третий раз!
— Най Біг простить.
Тиша пролетіла через хату, сльозами обмита.
Баба по стелині наляканими очима водила, руки підіймала і як би рій мух від себе обганяла.
— Карби, карби! — простогнала тяжко, мовби через горло важку, велику колоду перетручувала.
— Тото, небоже, бабі карби уже привижьиютси.
Петрик мимохіть глипнув на стелину, але, крім закурілих, давніх сволоків, не бачив нічого.
Баба примикала очі і перехилювала вдолину голову та й гейби ховалась перед падучою згори скалою.
— Любко-бабко, не бійтеся ніяких карбів, ви ще подужаєте.
Баба була би внукові перечила, але не могла, а замість неї неня говорила:
— Тото, синку, перед смертев кождому карби показуютси, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, шо учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, шо гріх, а шо ні, за шо карбуєси карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не памнітаємо, шо робимо, а то все йде на душу. Шо гріх, то все карб на палици у пана Бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси — та й вже є, вже тото у Бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилиси.