Вчепившись у поруччя, Володя напружено стежив за крапкою на обрії. Шхуна тікала, але віддаль між нею і пароплавом меншала. Не минуло й години, як уже можна було ясно побачити, що за "Нікка-мару" справді женеться пароплав. Напруживши зір, можна було розглядіти його обриси. Володі здавалося, що він навіть бачить на щоглі радянський прапор.
За склом рубки стояв трохи зблідлий японський капітан. З удаваним спокоєм він вертів у руці портсигар з слонової кістки, кидаючи інколи короткі накази в переговорну трубку.
— Пет! Пет![12] — почув Володя і хутко озирнувся.
Він побачив Катакуру. Хлопчина весь тремтів.
— Катакуро, що з тобою? — з тривогою спитав Володя.
Молодий рибалка очима показав на далекий пароплав.
— Бачиш? Торадзо каже, що то — радянський військовий моряк. Коли нас упіймають, ми загинули. Нас вв'яжуть у мішки й кинуть у море…
Володя не міг утримати посмішки.
— Які ти дурниці плетеш!
— Це каже Торадзо.
— Не бійся. Таким, як ти, нічого не загрожує. Зате капітанові й Торадзо… дістанеться…
Вогники засвітились у круглих зіницях Катакури,
— Капітанові?.. Торадзо?..
Тепер посміхнувся Катакура. В усмішці була і надія на те, що справдяться ці слова, було і недовір'я.
Раптом він сіпнув Володю за рукав. На обличчі в хлопця була тривога.
— Їх не спіймають! — зашепотів він. — Торадзо сказав, що "Нікка-мару" ще може втекти в японські води. Там уже радянський військовий моряк не займе.
Володя глянув уперед. Вдалині чорніли японські шхуни й катери. Крабоконсервний плавучий завод викидав з труб густі клуби чорного важкого диму.
"Втече, — тоскно подумав Володя, — справді втече. Всього два-три кілометри до тих шхун. Там уже японська прибережна смуга…"
Глянув на радянський пароплав. Він був ще дуже далеко. І сама думка про те, що "Нікка-мару" може втекти, здалася юнакові неможливою, безглуздою. Треба негайно щось придумати, треба негайно спинити шхуну!
Володя кинувся вниз, у машинний відділ, де працювали мотори. Треба, щоб мотор спинився, хай хоч на дві-три хвилини… Цього буде досить…
Працювали два мотори — основний і додатковий. Володя побачив двох мотористів і біля них третього — товстошийого, низенького. Це був Торадзо. Він повернувся і углядів Володю.
— Ти чого тут? — загорлав він. — Геть звідси!
Було все зрозуміло. Капітан найдужче боявся за мотори і не зовсім довіряв мотористам. Тим-то тут невідступно був Торадзо. Він наглядав і за моторами, і за мотористами.
Було б безглуздям діяти за таких обставин силою. Володя знову кинувся на палубу. Коли він безсилий затримати шхуну, він…
Юнак ступив до поруччя. Кинутись у море — секунда. Його помітять на хвилях матроси з радянського пароплава.
Хтось міцно схопив Володю за плечі.
— Куди ти?
Володя сіпнувся, але його тримали чиїсь руки.
— Катакуро! — гукнув у розпачі юнак. — Катакуро. пусти!
— Не пушу! Ти хочеш стрибнути за борт! — задихаючись хрипів японець, напружуючи всі свої сили, щоб затримати Володю.
Несподівано "Нікка-мару" стишила хід і крабоконсервний завод опинився раптом зовсім близько, майже поруч. Дим з його труб низько слався над палубою "Нікка-мару".
— Прокляття! — вихопилось у Володі крізь міцно стиснуті зуби. — Втекли!
Наче сновида, спустився він у свою комірчину. Нерви не витримали. Юнак з головою накрився рядниною і беззвучно заридав. Було нестерпно боляче: визволення не прийшло! Здавалося, що цього разу все йшлося до того, що Володя опиниться, нарешті, на палубі радянського пароплава. І знову гірке розчарування, знову невдача!
Знову потяглися один за одним сірі, одноманітні дні на шхуні. Пізно ввечері, коли закінчувалась робота, рибалки нашвидку ковтали рис і похмуро, без розмов розходилися по своїх комірчинах.
У кожного була в такий час тільки одним одна мрія — впасти і заснути. І вкупі з усіма рибалками йшов у свою комірчину й Володя. Від важкої роботи нили кістки, голова була, як чавунна куля, повіки стулялись, тремтіли руки й ноги.
З того дня, коли за "Нікка-мару" гнався радянський сторожовий корабель, Володя помітив, що Торадзо почав пильно придивлятись до нього. Дуже можливо, що помічник капітана не забув тієї хвилини, коли Володя вскочив у машинний відділ з наміром… так, цей намір міг прочитати у Володиних очах пронозливий, хитрий і розумний Торадзо.
У всякому разі було ясно, що японець щось запідозрив. Володя це відчував і намагався наполегливою працею розвіяти це підозріння. Треба було лишатися на шхуні. Коли одного разу не пощастило, вдруге пощастить неодмінно. На морі було більше шансів зустрінутися з радянськими моряками, ніж блукаючи в дикій тайзі.
Що день, то Катакурі гіршало. Кашель роздирав його легені. Хлопця трусила пропасниця, туберкульоз швидко підтинав останні його сили. Але Катакура ще тримався. "Нікка-мару" йшла ставити сіті на кету. День був холодний, хмари низько неслися над морем, з півночі дув сирий вітер. Катакура змерз, йому стало зовсім погано. Володя бачив, як тремтів хлопець, і радив йому піти заснути. Але той боявся Торадзо.
З уловом не пощастило, сіть була майже порожня. Торадзо лютував, як ніколи.
Наступного дня визирнуло сонце, припекло, стих вітер. Катакура присів на жмут канатів погрітися. Він мружив від сонячного проміння очі і тихо посміхався.
На палубі шхуни було п'ятеро: стерновий, Катакура й Володя, а в рубці капітан з Торадзо. Робітники спали по своїх комірчинах, стомлені нічною роботою.
Катакура не міг спати, його душив кашель, він вийшов на палубу. Пішов з ним і Володя, наче почуваючи, що з хлопцем має трапитися лихо.
З рубки вийшов Торадзо. Перевалюючись з боку на бік, він підійшов до Катакури й гукнув:
— Геть спати!
— Я хочу погрітися на сонці, — відмовив хлопець.
Обличчя Торадзо налилося кров'ю.
— Геть спати! — заревів він. — Зараз гуляєш, а на роботі кунятимеш!
— Не піду звідси! — уперто повторив Катакура.
Майнув дужий кулак Торадзо, і Катакура мовчки звалився на палубу.
Володя зігнувся, щоб кинутись на мучителя… Хотів щось крикнути, але з горла вихопився тільки хрип. Але в ту ж секунду в руці Торадзо блиснув ніж.
— Ти теж не хочеш спати? — спитав він, граючи гострим лезом.
Володя бачив, як блиснули зловісні іскри в зіницях у японця. Торадзо не замислюючись всадив би його юнакові в груди.