— Володимир Дорошук, — повторило кілька голосів, наче хотіли запам'ятати прізвище.
Дроворуби обговорювали становище пристрасно, всі разом. Де й поділися стомлені рухи та байдужість.
Старий Моріта говорив найбільше і лаявся, коли його не слухали. Тільки Хабаров, здавалося, найменше хвилювався, але наприкінці і він, скочивши на піл, гукнув:
— Все не те! Допомогти, допомогти, але як? Як допоможемо? Слухайте мене: його треба переправити через кордон. І це беру на себе я! Я!
З почуттям глибокої подяки глянув на парубка Володя.
— Підеш зо мною? — спитав Хабаров. — Ти — комуніст? Комсомолець? Так, так… Я доведу тебе до кордону. За три дні ми будемо там…
Сівши поруч Володі, він обняв його за плечі.
— Дорошук, — сказав він, — ми завтра підемо. Я тебе дуже люблю. Я сам — росіянин. Мій батько був політичний засланець. Тоді ще весь Сахалін належав Росії. Батько помер. Так трапилось, що я залишився на Карафуто.
Він важко зітхнув:
— Я теж дуже хочу в Радянський Союз. Я перейшов би з тобою кордон. Але в мене тут, на нафтовому промислі, наречена. Я не можу її залишити.
Йому було років двадцять. У нього були красиві губи й ніс з горбинкою. Коли він посміхався, на щоках у нього робились ямочки, як у дівчини. І тільки руки, порепані й загрубілі від роботи, доводили, що ця людина працює щодня нарівні з іншими дроворубами. Окума нахилився Володі до вуха й прошепотів:
— У тебе буде гарний провідник. Він добре знає тайгу. Він часто буває у всіх сусідніх артілях дроворубів і тримає з ними зв'язок. Тільки — тсс!
І, повернувшись до товаришів, Окума суворо сказав:
— Не забувайте, що язик бовтається на мотузку. Треба його міцно прив'язувати.
Присунувшись до Володі, він спитав:
— Скажи всім нам, чи є тому правда хоч завбільшки з рисове зерно, що в Росії немає ні одного поміщика, ні одного хазяїна?
І стало в бараці так тихо, що чути було, як шелестить під стелею крильцями великий нічний метелик. У розчинені двері дивився місяць і струмувала нічна тайгова прохолода.
Двадцятеро дроворубів застигли, боячись пропустити хоч слово з того, що вони зараз мають почути у відповідь.
— Немає жодного поміщика, жодного власника-хазяїна, — голосно відповів Володя. — Це велика правда, велика на весь світ, бо це правда Леніна, нашої партії.
Усі голосно загомоніли, і кожний навперебій питав:
— І поліцаїв немає?
— Немає і поліцаїв, — відповідав Володя.
— І жодного прикажчика?
— І жодного прикажчика.
— І ніхто не має права лаяти й бити робітника?
— Ніхто.
І знову всі загомоніли: "На світі є країна без поміщиків, без прикажчиків і поліцаїв. Варто ще жити на світі!".
Було вирішено, що Володя має відпочити, але баритись не можна. З'явиться прикажчик — доведеться ховатися. Завтра треба вирушати.
Юнак почував, як радісно завмерло в нього серце. Він перейде кордон? Невже цьому правда?
Він заснув у бараці на полу разом з лісорубами.
Рано-вранці його розбудив Окума. Він був схвильований.
— Що трапилося? — спитав Володя.
Окума швидко загомонів.
— Тобі з Хабаровим не можна гаятись. Треба вирушати зараз.
— А в чому річ? — занепокоївся Володя.
Тоді Окума тривожно сказав:
— Я вночі вийшов з барака і чув у тайзі борсуків.
Але Володя не розумів.
— Борсуків? Уночі?
— Ну да. Вони тут не водяться. Тим прикріше. Але я чув їхній стукіт ось так, як зараз чую твої слова.
— Який стукіт?
— Ти цього не знаєш. Але я знаю і все тобі зараз розповім.
У барак ввійшов Моріта.
— Це правда, що ти чув борсуків? — спитав він так само тривожно,
Володя подумав, що, можлива річ, мова йде не про звірів, а про поліцаїв. Може, їх тут звуть борсуками?
Проте виявилось, що Окума чув стукіт справжніх борсуків.
— Ти не знаєш, але я знаю, і Моріта знає, і багато-багато японців знають, — провадив далі Окума, — що борсук — перевертень і ненажера. Ночами борсуки приходять у гості один до одного й барабанять себе по надутому животу. Хто почує такий стукіт — трапиться з тим лихо. Вір мені, як ясному сонцю на небозводі.
— Але ж не я чув цей барабан, — заперечував Володя. — Мені нема чого боятись.
— Лихо мене знайде через тебе, — відповів Окума. — Мене скарають за те, що я сховав тебе. Я плескав у долоні, але не знаю, чи вмилосердив цим духа. Тобі треба зараз вирушати.
На порозі з'явився Хабаров.
— Вставай, Дорошук, — сказав він. — Нам справді треба йти. Чим раніше, тим краще. Хоч я не вірю в синтоїзьких[5] духів, але я вірю в поліцаїв, які іноді сюди навідуються. Артіль зараз виходить на роботу, а ми рушимо. Я добре знаю дорогу.
— Дорогу?
— Ні, звичайно, ніякої дороги немає, але є ведмежі стежки, є прикмети, є великий струмок, один і другий, вздовж яких нам треба йти, щоб не збочити.
За плечима в Хабарова висів очеретяний кошик.
— Це їжа, — сказав він. — Окума вже про все потурбувався.
Володя хутко встав. Справді, було б величезним безглуздям, коли б його тут застукали жандарми. Треба негайно йти звідси. Яке, зрештою щастя, що він натрапив на дроворубів, що він має провідника до самісінького кордону!
Дякуючи за притулок, Володя гаряче стиснув руку Окумі, хоч той, здається, і не звик висловлювати таким чином свої почуття.
Попрощався з тими дроворубами, яких зустрів біля барака, і разом з Хабаровим вирушив у глиб тайгових нетрів.
Озирнувся і побачив Окуму. Він стояв і плескав у долоні. Він просив у духа щасливої подорожі…
ПЕТРО ХАБАРОВ
Вранці тайга була непривітна й насуплена. Вона була наче мертва, застигла. Найменший подих вітерця не ворушив темно-зеленої хвої.
Тайга спала. Вона прокидається вночі. Тоді вона повна стриманого шепоту й таємничого шемрання. Тоді прокидаються її тихолапі мешканці, і їхні зелені очі світять, як фосфоричне сяйво гнилого пенька.
Хабаров ішов попереду. Він упевнено продирався крізь хащі, іноді озираючись на Володю, наче хотів переконатись, що той не відстав. Незабаром вийшли до струмка і довго йшли вздовж його русла, аж доки струмок не звернув кудись убік.
Усе частіше траплялися тайгові сопки, вкриті модринами. Дедалі сопки були все вищі й вищі, і незабаром Володя побачив справжню гору, яка здіймалася край невеличкої річкової долини.
Долина заросла осиками й березами, кущами бузини й шипшини. Висока, до пояса, густа трава зовсім ховала вузьку тайгову річечку. Її сталеву стрічку Володя побачив, лише зійшовши на схил сопки.