Юнак мріяв про вогонь, про гаряче вогнище, на якому можна варити, смажити. Сірник здавався зараз недосяжним щастям.
Володя згадав про кремені, з яких можна видобути іскри. Камінців навколо було дуже багато. Сірі, червонуваті, білі, вони розсипалися вздовж струмка і на схилах сопки. Юнак знайшов два гарні кремені і почав кресати. Вискакували великі золоті іскри. Але ними нічого не можна було запалити. "Коли б була губка!"
Тайгова ніч насувалася швидко. Враз упала темрява, чорна, густа. Володя згадав, як минулої ночі він ішов крізь тайгу. Згадав і здригнувся. Як легко можна було потрапити в трясовину, в болото.
Юнак назбирав купу каміння і вирішив ночувати на узгір'ї сопки. В разі нападу диких звірів він зуміє захиститися камінням.
Місце для ночівлі було обрано дуже зручне. Ліворуч і праворуч сопка обривалася стрімкими уступами, і за кілька кроків росло дерево, на яке можна було під час небезпеки вилізти.
Найстрашніше, звичайно, коли звір нападе на сонного. Володя вирішив не спати до світанку. Літні ночі короткі, і він легко пильнуватиме п'ять чи шість годин. От коли б можна було запалити вогнище!
Але Володя сам незчувся, коли заснув. Ніч минула спокійно. Прокинувся юнак на світанку і відразу ж рушив у путь.
Давався взнаки голод. Юнак помітив, як з дупла дерева вилетів птах, дуже схожий на дятла. Майнула думка, чи не можна знайти пташине кубло? І справді, в дуплі лежало четверо білих яєць. Вони були з маленькими зародками, але Володя жадібно випив їх усі четверо.
Трохи згодом юнак знайшов ще одно гніздо з яєчками. Воно було низенько, просто на гілці. Хлопець випив яйця і відчув, що голод угамувався.
Володя пробирався через тайгу. Але незабаром усе частіше почав траплятися вітролом. Купи звалених бурею дерев перетинали путь, величезні стовбури ялин та смерек, перекручене гілля, наче підкошене смертельною косою, спліталося в дикому хаосі.
Місцями не було ніякої змоги перейти такий вітролом, і доводилось його обминати.
Цілий день ішов Володя, тримаючи курс на північ. Він згадував усе, що знав, як визначити без компаса напрямок. Він уважно розглядав віття дерев, мох на стовбурах. На південному боці віття має бути густіше, ніж па північному, а мох, навпаки, любить тінь і вкриває північний бік стовбура.
Спочатку орієнтуватися за цими ознаками було важко. Здавалося, що мох росте скрізь, що віття однаково густе з обох боків. Але згодом Володя навчився помічати різницю, він шукав поодинокі дерева на галявинах і бачив, що справді з одного боку гілля пишніше й довше.
Третю ніч на волі Володя провів серед вітролому, знайшов зручне місце між двома зваленими модринами. Вночі він чув нявчання рисі і десь далеко ведмежий рев. Юнак прокинувся від цих звуків, і хоч був дуже стомлений, але заснути вже не міг до ранку. Кожне шарудіння змушувало насторожуватись і міцніше стискувати сучкувату важку ломаку, яку виламав собі хлопець.
Вранці, коли ще навіть гаразд не розвиднілось, Володя почув людські голоси. З ляком схопився він з свого дерев'яного ложа.
У юнака майнула думка про погоню. Обережно визирнув він з-за поваленого стовбура. Вранішню тишу іноді порушував стукіт дятла чи крик невідомого птаха. Пурхала синиця, яка невідомо звідки взялася в цій глушині. Вона заклопотано оглядала кору дерев і, побачивши Володю, раптом наче застигла здивовано, потім з коротким писком метнулася в хащу і зникла.
Ніщо не виказувало присутності людини. Проте юнак був певний, що хвилину тому справді чув людські голоси. Можливо, це була погоня.
Однак незабаром Володя заспокоївся. Цілком ясно, що контррозвідники не шукатимуть його в тайзі, бо це неможлива річ. Можна пройти за два кроки від людини і не помітити її.
Звичайно, в такому випадку може допомогти собака-шукач. Але чи довго вона триматиме слід? Володя стільки разів перебродив неглибокі озерця, ішов купинами через болота, що давно вже замів за собою всі сліди.
Безперечно, його шукатимуть не в тайзі, а в тайгових селищах поблизу кордону. Інаба Куронума, напевне, вжив уже найпильніших заходів, щоб не пропустити втікача через кордон.
Володя вирішив негайно йти далі на північ. Будь-що-будь, а він перейде прикордонну лінію. Він мусить це зробити, бо в полоні в японських самураїв залишився батько, який чекає визволення.
Цю прикордонну лінію Володя уявляв собі досить неясно. Він міг раптом опинитись у смузі кордону, навіть не знаючи цього. Юнакові загрожувала несподівана зустріч з японським прикордонним патрулем.
Володя йшов тепер з великою обережністю. Хто знає, може він уже в прикордонній смузі?
Зненацька хлопець спинився. Зовсім недалеко він почув звук, який змусив його серце швидко застукати. Юнак сховався за стовбур модрини і став визирати звідти сторожко й злякано…
Звук повторився… Це був брязкіт заліза. Потім зашипіла пара і почулися вигуки людей.
У тайзі йшла робота. Можливо, що це прокладали залізницю або будували нафтові вишки.
Володя стрімголов зірвався з місця і кинувся бігти в протилежний бік.
Він намагався бігти якомога безшумно, раз у раз озираючись і ловлячи вухом голос і далекий гамір. І вперше спало на думку Володі, що за три доби він пройшов, мабуть, зовсім небагато, і можливо, що пан Інаба Куронума з жандармами зовсім не так далеко, як він сподівався.
Щось дзвякнуло під ногою. Володя нахилився і з великою тривогою, не вірячи своїм очам, вдивлявся в блискучу річ із звичайної бляхи. Це була банка, порожня банка з-під консервів.
"Консерви? В тайзі?"
Володя крутив банку в руках, розглядаючи наліплену на неї етикетку японської консервної фабрики. Паперова етикетка була цілісінька, а бляха ніде навіть не поіржавіла. Значить, люди тут були недавно, зовсім недавно…
Юнак відчув небезпеку, далеко страшнішу за зустріч з дикими звірами. Що — звірі! Тут можна було сподіватися зустрічі з Лихолєтовим!
Юнак насторожено озирався. Кожну мить міг з'явитися ворог. Володя йшов, ховаючись за стовбурами дерев. Було таке враження, що юнак уже оточений і в який би він бік не подався, всюди потрапить на засідку.
Незабаром Володя почув щось схоже на сумовиту, одноманітну пісню. Вдалині майнула широка просіка.