— Стріляйте. Я вже сказав вам. Даремно ви марнуєте час…
І зненацька Володя замовк і вхопився рукою за обличчя. Губа! Проклята нижня губа! Вона тремтіла, як у пропасниці, і це, напевно, бачили і Лихолєтов, і самурай.
Володя міцно закусив губу зубами. Відчув у роті кров, теплу й солонкувату.
Через півгодини юнака вивели з тюрми і посадили в автомобіль. Це був невеличкий грузовик, пристосований для перевозок робітників на лісорозробки.
З Володею сіли двоє поліцаїв і Лихолєтов. Автомобіль покотився вузькою лісовою дорогою. В світлі фар крутилися сосни, тікаючи чорним хороводом у ніч. Було темно, але ось з-за верховіть високих дерев викотився білий місяць. Срібна павутина заблищала на хвої, на лісових галявинах.
"Куди вони мене везуть?" не зникала настирлива думка. Володі здавалося, що грузовик заїхав уже в таку глушину, в такі хащі, звідки назад немає дороги.
Перехопилися через болото. Грузовик підстрибував на купинах, блищала де-не-де вода. Потім пішли піщані кучугури з низенькими пірамідками ялинок, потім знову ліс.
"Невже на розстріл? Ну, звичайно ж…" І серце так защеміло, що Володя ледве стримав болючий стогін.
Грузовик спинився на лісовій галявині. І цей шлях сюди здався Володі таким коротким, як сама мить.
— Злазь! — скомандував Лихолєтов.
Стоячи під високою березою, відчуваючи всією спиною кожний горбочок на корі дерева, кожний найменший сучок. Володя побачив високо вгорі місяць, який світив йому просто у вічі. Кожний нічний звук, кожний шелест і запах, кожне сказане слово, залишались у ті хвилини, як викарбувані навіки в серці.
— Перед розстрілом пан начальник поліції звелів востаннє спитати: напишеш записку?
Лихолєтов помовчав, вичікуючи. Мовчав і Володя.
— Я думаю, що ти напишеш, хлопче, — порушив тишу білогвардієць. — Сказати правду, мені тебе дуже шкода, молодий чоловіче. Це нелегко вмирати такому молодому. Може, ти недосить уявляєш собі, що це значить — померти? Га?.. А як гарно навколо! Прислухайся, хлопче. Тайга лагодиться спати. Викотився на небо місяць. А які пахощі! Пахощі трав, сирої землі, хвої! Слово честі, я ладен стати поетом.
Голос Лихолєтова луною звучав у нічному лісі. І Володя відчував, яка справді тиша навколо. Яка надзвичайна тиша! Шалено хотілося жити. "Ще не пізно, Треба тільки написати батькові… Що написати? Ага так.
"Я хворий… Хочу побачити тебе… Хочу побачити, хочу. Хочу жити!"
Володя побачив за кілька кроків три постаті і три револьвери, націлені йому в лоб.
— Я рахую до трьох. Раз… Два…
Лихолєтов витримав паузу. І в цю останню мить перед залпом у Володі майнуло: "Ось і кінець! Уже кінець!" І все раптом зникло — і вечірня тайга, і нашорошена тиша, і навіть три револьверні дула. Все зникло, розтало, спорожніло. Все стало мов у тумані, все відсунулось раптом за тисячу кілометрів.
— … Три!
Клацнув залп. Юнак зажмурив очі, а коли через мить розплющив їх, знову побачив біля себе Лихолєтова і двох поліцаїв. Лихолєтов гидко лаявся, а поліцаї прикручували Володю мотузками до стовбура берези.
"Значить, вони не вбили мене? І ці постріли були тільки вгору?"
Все тіло опанувала смертельна втома. Пройшло отупіння, настала реакція. Голоси звучали глухо, ніби десь зa товстим муром.
Наче в тумані чув Володя, як стих удалині гуркіт грузовика. Лихолєтов з поліцаями поїхав, залишивши юнака прив'язаним до дерева.
Такий стан тривав годину, може — дві. Навколо стояла нашорошена тиша. Володя потроху очумався. Місяць зайшов йому тепер за спину, але на галявині блищав у промінні кожен кущик. Мотузки туго врізувалися крізь сорочку в груди, і через це було важко дихати.
Так минула ще година. Насунулись хмари, зашамотіло віття дерев, місяць сховався. Навколо стало темно і страшно. Кожний гнилий пеньок чи кущ здавався тепер хижим звіром, який принишк, готуючись до стрибка. Руки у Володі були вільні, і він спробував послабити на грудях мотузки. Це йому не вдалося. Кожний рух викликав біль, від знесилення паморочилось у голові.
Виникла думка втекти. Але чи можна покинути батька в полоні у самураїв? Ні, це неможливо. До того ж не давала спокою тривога за батькову долю. Що з ним? Напевно, його катують. Та й чи є така можливість зараз утекти? Мотузки міцні, а руки слабі. І все тіло болить, ниє, ноги підгинаються. Володя вже не стоїть, а повиснув на мотузках.
Він був близький до непритомності, йому ввижалися образи людей, батька, скривавленого, закатованого. Батько мовчки підійшов до Володі й простяг руку. Він чекав Володиної записки, потім тихо посміхнувся, посварившись пальцем:
— Не пиши! Чуєш! Ні слова!
І розтанув, перетворився на туман, поплив над галявиною…
Пізніше загуркотів грузовик. Це приїхав Інаба Куронума з Лихолєтовим. Вони посідали на траву недалечко від Володі, і він чув усю їхню розмову.
— Ми будемо чекати, — сказав Куронума. — Він незабаром буде зовсім смирний. Він зробить усе, що ми вимагаємо.
— Ні, він не зробить нічого, — заперечив Лихолєтов, — бо його не буде, його розірвуть звірі.
Голосне нявчання розляглося десь зовсім близько.
Володя сіпнувся. Ніякого грузовика не було. Ніякого Куронуми. Все примарилось. Але нявчання повторилось. Це вже не омана. І знову загострились почуття, і очі зірко вп'ялися в темряву. Повернулась ясність думки. Недалеко був звір.
Юнак добре уявляв тепер своє становище. Він беззахисний, міцно прив'язаний до стовбура. Його залишили самого в тайзі, і навколо глуха ніч.
Що задумали самураї? Чому не розстріляли його? Ну, звичайно, для того, щоб він загинув іншою смертю — від зубів і пазурів диких звірів. Наміри японських контррозвідників дуже ясні. Завтра "знайдуть" у тайзі розшматований труп юнака, сина радянського геолога. В цій смерті будуть винні тільки хижі мешканці тайги. І про це напишуть офіціально в протоколі японські лікарі в присутності десятка свідків.
Може, хто поцікавиться: як же потрапив юнак у тайгу? О, відповідь уже заздалегідь приготовлена:
"Юнак заблудився. Все дуже просто. Пішов на полювання. А може, це була звичайна прогулянка. Поліція не брала на себе обов'язків відповідати за кожен його крок".
Мертве тіло покажуть батькові. Це вже, певно, теж заздалегідь передбачено. І до прибитої страшним горем людини прийде пан Куронума і почне знову й знову вимагати зрадити батьківщину…