Інаба Куронума, не встаючи з подушки, випростав стан і, креслячи пальцем у повітрі ієрогліфи, повільно проказав кілька речень. Лихолєтов, мружачи очі, як кіт, що передбачає щасливе полювання, переклав:
— Пан Інаба Куронума просить геолога Дорошука не забувати, що тут не пустеля, і не тайга, і не гірські відроги… Пан Дорошук перебуває на японській території. І особливо пан Куронума рекомендує не забувати тих обставин, що в Радянському Союзі переконані в загибелі "Сибіряка" і всіх, хто на ньому був.
— Отже?..
— Отже, ніхто не знає, де тепер перебуває пан Дорошук, і ніякої допомоги йому нізвідки чекати не доводиться.
Іван Іванович глянув на сина. Володя стояв поруч батька з плямами рум'янцю на щоках, в зіницях у нього світилися сухі вогники, нижня губа була міцно прикушена.
— Чуєш, Володю?
Володя мовчки кивнув головою.
Двері безшумно відчинились, і в кімнату ввійшов уже знайомий геологові офіцер Хірата. Він сказав кілька слів начальникові поліцейської управи. Володя зрозумів, що мова йшла про якісь відібрані речі. Інаба Куронума щось наказав, і Хірата, витягши з кишені хустку, складаний ножик і зелений м'яч, поклав усе перед начальником поліції. Це були речі, відібрані під час обшуку в Дорошука й Володі.
І тут трапилося щось незрозуміле. Пан Інаба Куронума, мов опечений, зірвався з свого місця. З жахом дивлячись на м'яч, він відчайдушно замахав руками і швидко щось наказав Хіраті. Той хутко вхопив м'яча і вибіг з кімнати.
Ні Дорошук, ні Володя нічого не зрозуміли. Але штабс-капітан теж був занепокоєний. Він відчинив навстіж вікно і, повернувшись до Івана Івановича, різко запитав:
— Де ви його взяли?
— Ви кажете про…
— Я кажу про м'яч!..
ДОПИТ
— А це приміщення істотно відрізняється від вітальні люб'язного начальника поліцейської управи, — сказав Іван Іванович, мацаючи сірі кам'яні стіни.
— Називай, тату, речі їхніми власними іменами. Просто — жандарм Куронума, — похмуро обізвався Володя.
Він сидів на соснових дошках, покладених на кам’яну підлогу.
— Не заперечую, але треба додати: жандарм, дідусь і татусь якого поховані в Токіо поміж родичами мідного короля… тьху, я наплутав! Між самураями, князями й графами. А втім, графського титула в імператорській Японії, здається, немає.
Хвилину обидва помовчали. Здалека, з-за мурів, долинали глухі гудки маленького паровоза вузькоколійки.
— Тут у них — нафта, — промовив згодом Іван Іванович. — Пам'ятаю, як я в пустині… Та-ак, нафта… А чому ти засмучений, сину? Невдоволений з нашої нової квартири? Але ти побував зате на сніданку в японського пана жандарма…
— Я думаю, тату. Здорово ти сказав: "Я ніяк не можу запропонувати панові Куронумі підданство моєї країни… Я не маю на те повноважень…"
Іван Іванович довго мацав стіни.
— Не розхитаєш, тату, — сказав Володя.
— Та ні, я ж все-таки геолог. Цікавлюсь. Добрячий камінь. Тут десь, мабуть, у них кам'яні кар'єри… Знаєш, я думаю, що у нас на батьківщині дійсно не знають, у чиїх ми лапах опинилися.
— Тату, це — страшно. Ми повинні дати про себе звістку.
— Голубе, тут не гукнеш. Я сам думаю про це… І поки що виходу не бачу. Єдине — це покластися на самих себе. На свою стійкість…
Іван Іванович замовк і глибоко замислився. Замислився і Володя. Думками він полинув далеко до рідного краю. Забулися на мить тюрма, начальник поліції, жандарми…
Просто з вітальні пана Куронуми кілька поліцаїв повели геолога і його сина в тюрму. Це була одноповерхова невеличка кам'яна будівля з високою огорожею з товстих соснових колод.
…Іван Іванович раптом глухо сказав:
— Володю, ану, стань мені на плече і подивися, що там робиться за гратами. Треба ж знати, що нас оточує.
Заґратоване віконечко було високо, і Володі дійсно довелося лізти батькові на плечі.
— Ну, що там? — нетерпляче питав геолог.
— Ти, тату, так питаєш, наче хочеш утекти звідси. Але з твоєю хворою ногою нікуди ти не… Я бачу Хірату а жандармом. У жандарма заступ…
— Ну? Заступ?
— Так. І зараз… він копає яму…
Справді, на невеличке тюремне подвір'я прийшов офіцер. Жандарм викопав яму. Здивований Володя бачив, як Хірата власноручно кинув у яму зелений м'яч. Жандарм почав закидати, а офіцер, не шкодуючи ні своїх черевиків, ні жовтих блискучих краг, ногами вминав землю. Потім обидва пішли.
— Ні чорта не розумію! — розвів руками Іван Іванович. — Чому вони так злякалися цього невинного м'яча? Чума в ньому, чи що? І той… я пригадав оце загадкову смерть на "Сибіряку". Справді, все це скидається… на якусь чуму.
Але власне становище, зрештою, далеко більше цікавило на той час геолога й Володю, ніж ця історія з зеленим м'ячем. Обидва незабаром про нього забули.
В кам'яному мішку швидко споночіло, хоч надворі ще, мабуть, догоряв день. Батько й син полягали на дошках, що мали правити за ліжка. Від дощок пахло сосною, і до цього запаху приєднувався важкий дух цвілі від стін та підлоги.
— Наші вартові, мабуть, вважають, що після сніданку в Куронуми нам не захочеться їсти. Нам не дали ні обіду, ні вечері.
— Почекаймо ще трохи, тату. Може, принесуть смажених рябчиків.
— … Та ананасів з Формози, які одержав карафутський губернатор.
— Я, тату, згодний навіть на морську капусту й сою.
— А я, сину, навіть на вареного восьминога. Треба-таки, мабуть, швидше заснути. Вранці нас обов'язково погодують — такий міжнародний звичай.
Вночі геолог почув крізь сон, що його штовхають. Він схопився і побачив світло кишенькового ліхтарика, спрямоване йому просто в обличчя.
— Вставай! Треба ходити! Треба ходити начальник Куронума! — повторював, перекручуючи мову, поліцай.
Іван Іванович устав. Проснувся й Володя.
— Куди, тату? — спитав він тривожно охриплим спросоння голосом.
— Кличе Куронума. Що за гидота? Ніч надворі, нікуди я не піду! Перекажіть, будь ласка, панові начальникові, що коли він хоче просити у мене пробачення, то хай, по-перше, сам прийде до мене, а по-друге, — це треба робити не вночі. Подумаєш, як припекло!
Поліцай постояв, посвітив ліхтариком і вийшов.
— Не дають навіть спати людині! — бурчав геолог.
У темряві не видно було його обличчя, але Володя відчув, що батько дуже схвильований, хоч намагається це приховати.