Ще перші грецькі колоністи, які заселяли Північне Причорномор’я і жили у VІІ ст. до н. е. на острові Березань, згадували "родову змію скіфів". Малося, очевидно, на увазі передання про походження скіфів ще тоді, коли грецький герої Геракл, мандруючи тими краями, в одній з печер надибав напівдіву— напівзмію, жив з нею і мав од неї синів, од яких у свою чергу і пішли скіфи. Скіфська легенда про гігантського змія очевидно виникла не на порожньому місці — щось їй передувало. Скоріше скіфи здибувалися в тих краях на ранній своїй історії з великими зміями, що жили в Дніпрі — на цій основі і виникла красива легенда про напівдіву— напівзмію на ймення Апі, яка в "супрязі" з Гераклом буцімто і породила скіфський народ. Ось чому скіфи поетично називали себе "синами змієногої богині". Ще давньо— грецький історик Арріан у ІІ ст. до н. е. свідчив" що скіфи зображували змію на щитах, сагайдаках обладунках та збруї коней. А ще вони на тичках піднімали "опудало змії із кольорових шматочків (луска?), які при рухові надувалися вітром і звивалися як істоти, видаючи при цьому різкий зміїний свист".
Ось чому сусіди скіфів, землеробські племена Нижнього Подніпров’я, називали кочівників "зміїним народом".
Часто й зображували їх у вигляді змії та як вони викрадають вродливих дівчат. Для захисту від цього "зміїного народу" землероби у II ст. до н. е. почали зводити оборонні споруди у вигляді великих багатокілометрових валів — на кордоні між землями хліборобів та кочівниками, тому ці вали й називали Змієвими.
Та й давньоруський богатир Добриня Нікітич боровся із змієм Гориничем на річці Почайні, що на околиці тодішнього Києва. Воював він не просто із змієм, а із "Змієм з гір сорочинських ("сарацинських"), тобто кримських. Буцімто в Криму тоді були "нори зміїні" (печери), у яких в полоні у гадів тяжко томилося багато "людей руських".
Можна зіслатися й на кримську легенду пізнього Середньовіччя "Чершамбо", що розповідає про "змієве гніздо". Буцімто воно знаходилося неподалік села Отуза (нині Щебетівка) біля річки Отузка, що й неподалік Судака! "Тут в очеретах жила змія, яка згорнувшись кільцями, здавалася копицею сіна, а коли йшла полем, робила десять колін і більше. Хан Акмализький, нарочито запросив із Стамбула яничар щоби ті її вбили. І вони вбили, але залишилися дитинчата…"
В "Універсальному описові Криму" Кондаракі наводить такий факт:
"У 1828 році євпаторійський справник подав донесення, у якому писав про появу в повіті "великої, із заячою головою і подобієм гриви змії, яка нападала на овець і висмоктувала з них кров. Двоє таких монстрів були вбиті місцевими татарами, певними, що змії припливли з теплих країн".
А вже в минулому столітті, у 1921 році у феодосійській газеті було надруковано повідомлення про те, що "в районі гори Кара-Даг з’явився величезний гад і на його уловлення відправлена рота червоноармійців".
Між іншим, цю газетну замітку, поет Максиміліан Волошин, автор збірки поезій "Коктебельська затока" (він з 1917 року постійно мешкав у Коктебелі і там же похований) відправив письменнику Михайлові Булгакову і той на її основі написав у 1924 році фантастичну повість "Фатальні яйця".
А через десяток з чимось років в рибацькі сітки біля кримського узбережжя потрапила "величезна змія з конячою головою" (треба гадати, що з такою ж видовженою). Рибалки розрізали сітку, хутчій випустили на волю того монстра і погребли до берега, трясучись зі страху і остерігаючись аби той гад не напав бува й на них. Вони ще пам’ятали розповідь про те, як у 1930 року місцевий рибалка, татарин з села Кучук-Йамбат (нині Малий Маяк), наткнувся в місцевості Кам’яний Хаос на велику змію "із собачою головою", він уцілів, але шок від зустрічі з чудовиськом був таким сильним, що нещасного паралізувало і він невдовзі помер…
У травці 1952 року в Коктебелі, в тамтешньому Будинку письменників відпочивав один драматург. Якось прогулюючись берегом Сердолікової бухти, звернув увагу "на великий жмут водоростів, метрів 10-12 в об’ємі", що качався приблизно за півста метрів від берега. Раптом той "жмут" несподівано почав "розмотуватися", витягнувся і… І "рушив проти течії" прямуючи у той бік бухти, де плавала зграя дельфін. Як згадує драматург, істота пливла хвилеподібними рухами, була вона велика, 25-30 метрів, дуже товстою і знаходилась вона "над водою на метр— півтора", чудовисько звивалося так же, як змій, що пливе і пливло в бік дельфінів, але вони швидко зникли. Побачивши це, істота "повернула на попереднє місце і раптом підняла голову — розміром з розмах рук, схожу на зміїну…"
Одна з тамтешніх мешканок — історія навіть зберегла її ім’я — Варвара Зозуля, — на мисі збирала хмиз і ледь не наступила на "змію", сприйнявши її "за купу хмизу". Коли ж ця "купа" "почала підніматися і пищати, жінка, охоплена страхом, замахнулась на неї вірьовкою". За її словами, "у змії була невелика голова, тонка шия, а спина товста, як стовб", і буцімто в того чуда— юда були кінцівки — "передні і задні". Хочте вірте, хочте — перевірте!
Бачив велику змію і один геолог — біля "карадагзької Стіни Лагорі.
А ось на початку 1960— х років газетяр із Судака Олександр Овчинников із двадцятиметрової скелі мису Француженка загледів у морі "змієподібну істоту". Як зазначає очевидець, дельфіни "кинулися ж розсип, коли змія, звиваючись, почала до них наближатися".
А ще одна тамтешня мешканка навіть переступила через кримську Нессі осіннім вечором 1967 року. Жінка йшла собі Арматлукською долиною і почула як позад неї щось сплеснуло. Оглянулась, і побачила як "величезна, товщиною з велике дерево змія переповзала із одного водоймища в інше", ідучи (жінка не встигла зупинитися) незчулася, як і переступила через ту колоду". І "лише тоді злякавшись", закричала й кинулась навтьоки не розбираючи дороги…
Ще один журналіст (надруковано в часопису "Новий мир", № 10, 1969 р.) зі слів очевидця описав зустріч чабана з величезною змією, що мирно собі спала на мисі Казантип Керченського півострова. Так ось у неї буцімто була голова завбільшки "з баранячий череп".
Зрозуміло, що в міру заселення Криму, ареал проживання "чорно— морського змія" почав катастрофічно звужуватися. Якщо в ХІІІ столітті величезних змій зустрічали по узбережжю від мису Таракхут до Кара-Дага і східніше, а під час останньої світової війни — біля Кучук-Амбата і Аю-Дага, то після війни — тільки вже на Кара-Дазі і мисі Казантин Азовського моря. Звідтоді ареал їхній ще звузився і таких монстрів бачили вже лише біля Кара-Дага — вочевидь на їхньому останньому п’ятачку на узбережжі Чорного моря… Судячи із спостережень, карадагзький морський змій не є чисто морським. Як свідчать легенди й передання та розповіді очевидців, його бачили на скелях частіше як у воді. Правда, якщо гада тривожили, ретируючись, чудовисько відразу ж "спішило" до води і зникало в морських просторах. Іноді — як його застукували на скелях, де він, мабуть, грівся на сонці, — змія кидалася в море з великої висоти й теж на очах щезала…