У мене був двоюрідний брат, мій одноліток. Коли я розповів йому про свій намір, він жахнувся з моєї зухвалості.
І от якось увечері, коли вся родина сиділа ще в вітальні, я потихеньку пробрався до кімнати пані Дюфур і відшукав (пробачте мені, пані) ту круглу посудину, що її звичайно ставлять під ліжком. Пересвідчившись, що вона зовсім суха, я вкинув туди добру дрібку фосфористого кальцію.
А потім сховався на горищі і почав чекати. Невдовзі звуки голосів і кроків сповістили мене, що всі розходяться по своїх кімнатах; запанувала тиша. Тоді я, затамувавши дух, спустився босоніж униз і припав до замкової шпарки.
Пані Дюфур ретельно готувалася до сну. Одну по одній познімала свою одежу і нап’яла на себе широкий білий капот, який наче повис на її кістках. Потім узяла склянку, налила води і, застромивши пальці в рот, — немов хотіла вирвати язик, — витягла якусь біло-рожеву штуку — і занурила її у воду. Я злякався, немов став свідком якоїсь ганебної й жахливої таємниці. То були усього-на-всього її вставні зуби.
Потім вона зняла свою чорну перуку, і в усій красі постала її маленька голівка, обліплена ріденьким сивим волоссям; це було так кумедно, що я мало не розреготався під дверима. Помолившись, вона підвелася і наблизилася до мого знаряддя помсти. Вона поставила його посеред кімнати, і, сівши, зовсім закрила своїм капотом.
Я чекав з калатанням серця. Вона сиділа спокійна, задоволена, щаслива. А я чекав… і теж був щасливий, як усякий, хто смакує помсту.
Спочатку я почув тихесенький звук, дзюрчання, і зразу ж потому — цілий залп вибухів, глухих, як далека канонада.
За одну мить обличчя пані Дюфур спотворив дикий жах. Вона кліпнула очима раз, удруге — і раптом схопилася з такою проворністю, якої від неї годі було чекати. І все глипала, глипала…
Біла посудина потріскувала, вибухала, повна перебіжного летючого полум’я, схожого на грецький вогонь стародавніх часів. Піднімаючись до стелі, клубочився густий дим, таємничий, незрозумілий, наче в кухні відьми.
Що вона могла подумати про це, бідолашна? Що це диявольські витівки? Чи якась страшна хвороба? Може, їй спало на думку, що викинуте з неї полум’я мало пожерти її утробу, що воно виверглося, наче з жерла вулкана, і могло висадити її, як гармату, куди набито подвійний заряд?
Вона стояла в нестямі від жаху, прикипівши очима до страшного феномена. Потім раптом заверещала так, як я зроду не чув, і гепнулася навзнаки.
Я дав драла і, сховавшися в ліжку, міцно заплющив очі, немов бажаючи довести собі, що я до цього непричетний, що я нічого не бачив і навіть не виходив з кімнати.
"Вона померла, — думав я. — І це я її вбив".
І збентежено прислухався до руху в будинку.
Ходили туди й сюди, розмовляли, потім я почув регіт; а далі мені перепало кілька добрих ляпасів. Я пізнав батькову руку.
Наступного дня пані Дюфур була дуже бліда. Щомиті вона пила воду, очевидно, намагаючися всупереч запевненням лікаря загасити пожежу, яка, здавалося їй, спалювала її нутрощі.
Відтоді, коли при ній заходила мова про якусь хворобу, вона глибоко зітхала і бурмотіла:
— О пані, якби ви тільки знали, які дивні на світі бувають хвороби…
Але більше нічого не додавала.