— Не твоє діло,— відповів я нахмурившись,— хто б не була ця Маша. Не потребую ні твоєї думки, ні твоїх здогадів.
— Oгo! Гонористий віршотворець і скромний любовник! — продовжував Швабрін, з кожним разом більше роздратовуючи мене,— але послухай товариської поради: коли ти хочеш мати успіх, то раджу діяти не пісеньками.
— Що це, пане, значить? Будь ласка, з'ясуй.
— Охоче. Це значить, що коли хочеш, щоб Маша Миронова ходила до тебе смерком, то замість ніжних віршиків подаруй їй пару сережок.
Кров моя закипіла.— А чому ти про неї такої думки? — спитав я, ледве стримуючи своє обурення.
— А тому,— відповів він з пекельною посмішкою,— що знаю з досвіду її вдачу і звичай.
— Ти брешеш, мерзотнику!—закричав я люто,— ти безсовісно брешеш.
Швабрін змінився на обличчі. "Це тобі так не мине,— сказав він, стиснувши мені руку.— Ви мені дасте сатисфакцію".
— Будь ласка; коли хочеш! — відповів я, зрадівши. В цю мить я готовий був розтерзати його.
Я зразу пішов до Івана Гнатовича і застав його з голкою в руках: за дорученням комендантші він нанизував гриби для сушіння на зиму. "А, Петро Андрійович! — сказав він, побачивши мене,— ласкаво просимо! Як це вас бог приніс? в якій справі, наважусь спитати?" Я в коротких словах розповів йому, що я посварився з Олексієм Івановичем, з його, Івана Гнатовича, прошу бути моїм секундантом. Іван Гнатович вислухав мене з увагою, витріщивши на мене своє єдине око. "Ви зволите говорити,— сказав він мені,— ви хочете Олексія Івановича заколоти і бажаєте, щоб я при цьому був свідком? Так чи що? смію спитати?"
— Точно гак.
— Схаменіться, Петре Андрійовичу! Що це ви затіяли! Ви з Олексієм Івановичем полаялися? Що з того? Лайка на комір не пристане. Він на вас полихословив, а ви його вилайте; він вас у пику, а ви його у вухо, в друге, в третє — і розійдіться; а ми вас уже помиримо. А то: чи добре ж діло заколоти свого ближнього, смію спитати? І хоч би вже закололи ви його: бог з ним, з Олексієм Івановичем; я й сам до нього не охочий. Ну, а якщо він вас просвердлить! На що це буде схоже? Хто пошиється в дурні, смію спитати?
Міркування розсудливого поручика не похитнули мене. Я залишився при своєму намірі. "Як вам завгодно,— сказав Іван Гнатович; робіть, як знаєте. Та чого ж мені тут бути за свідка? З якої речі? Люди б'ються, що за дивовижа, смію спитати? Слава богу, ходив я під шведа й під турка: всього надивився".
Я так-сяк став пояснювати йому обов'язки секунданта, але Іван Гнатович не міг мене зрозуміти. "Як хочете,— сказав він.— Коли вже мені і втручатися в цю справу, так хіба піти до Івана Кузьмича та доповісти йому з обов'язку служби, що в фортеці замишляється лиходійство, не сумісне з казенним інтересом: чи не завгодно буде панові комендантові вжити належних заходів..."
Я злякався і став просити Івана Гнатовича нічого не говорити комендантові; насилу його умовив; він дав мені слово, і я вирішив од нього відступитися.
Вечір провів я, за звичаєм своїм, у коменданта. Я намагався бути веселим і спокійним, щоб не викликати ніякої підозри й уникнути надокучливих запитань; та, признаюся, я не мав тої холоднокровності, якою похваляються майже завжди ті, що були в моєму становищі. В той вечір я схильний був до ніжності й розчулення. Марія Іванівна подобалася мені більш, ніж звичайно. Думка, що, може, бачу її востаннє, надавала їй в моїх очах якоїсь зворушливості. Швабрін прийшов теж. Я одвів його набік і повідомив його про свою розмову з Іваном Гнатовичем. "Навіщо нам секунданти,— сказав він мені сухо: — без них обійдемося". Ми умовилися битися за скиртами, що стояли в кріпості, і з'явитися туди на другий день, о сьомій годині ранку. Ми розмовляли, як видно, так дружелюбно, що Іван Гнатович з радості проговорився. "Давно б отак,— сказав він мені з задоволеним виглядом;—краще солом'яна згода, ніж золота звада, хоч і безчесна, так здорова".
— Що, що, Іване Гнатовичу?—сказала комендантша, яка в кутку ворожила на картах,— я недочула.
Іван Гнатович, помітивши мої знаки незадоволення і згадавши свою обіцянку, зніяковів і не знав, що відповідати. Швабрін поспішив йому на допомогу.
— Іван Гнатович,— сказав він,— схвалює нашу мирову.
— А з ким це, мій батечку, ти сварився?
— Ми були посперечалися досить гостро з Петром Андрійовичем.
— За що ж то?
— За сущу дрібницю: за пісеньку, Василісо Єгорівно.
— Знайшли за що сваритися! за пісеньку!., та як же це сталося?
— Та ось як: Петро Андрійович склав недавно пісню і сьогодні заспівав ЇЇ при мені, а я завів свою улюблену:
Капітанськая дочка,
Ти на гулянки метка.
Вийшло не в лад. Петро Андрійович був навіть розсердився; але потім погодився, що кожному вільно співати, що йому завгодно. На тому й кінчилося.
Безсоромність Швабрі на мало мене не розлютувала; але ніхто, крім мене, не зрозумів грубих його натяків; принаймні ніхто не звернув на них уваги. Від пісень розмова перейшла до віршотворців, і комендант зауважив, що всі вони люди безпутні й гіркі п'яниці, і по-дружньому радив мені залишити віршування, як справу для служби шкідливу, що ні до чого доброго не призводить.
Присутність Швабріна була для мене нестерпна. Я скоро-попрощався з комендантом і з його родиною; прийшовши додому, оглянув свою шпагу, попробував її кінчик, і ліг спати, наказавши Савельїчу розбудити мене о сьомій годині.
На другий день в призначену годину я стояв уже за скиртами, чекаючи мого противника. Незабаром і він з'явився. "Нас можуть застати,— сказав він мені; —треба поспішити". Ми поскидали мундири, залишилися в самих камзолах і витягли шпаги. В цю мить з-за скирти з'явився Іван Гнатович і чоловіка з п'ять інвалідів. Він наказав нам іти до коменданта. Ми підкорилися з досадою; солдати нас оточили, і ми рушили в кріпость слідом за Іваном Гнатовичем, який вів нас урочисто, ступаючи з надзвичайною поважністю.
Ми ввійшли в комендантський дім. Іван Гнатович відчинив двері, оголосивши урочисто: "привів!" Нас зустріла Василіса Єгорівна. "Ох ти ж лишенько! Та на що ж це схоже? як? що? в нашій кріпості заводити смертогубство! Іване Кузьмичу, негайно ж їх під арешт! Петре Андрійовичу! Олексію Івановичу! давайте сюди ваші шпаги, давайте, давайте! Палашко, віднеси ці шпаги в хижку. Петро Андрійовичу! Цього я від тебе не сподівалася. Як тобі не совісно? Хай вже Олексій Іванович; його за душогубство і з гвардії виписано, він і в господа бога не вірить; а ти що? теж туди лізеш?"