Ніхто не зустрів мене. Я пішов у сіни і відчинив двері в передню. Старий інвалід, сидячи на столі, нашивав синю латку на лікоть зеленого мундира. Я звелів йому доповісти про мене. "Зайди, батечку,—відповів інвалід:—наші дома". Я увійшов у чистеньку кімнатку, прибрану по-старосвітському. В кутку стояла шафа з посудом; на стіні висів диплом офіцерський під склом і в рамі; коло нього красувалися лубочні картинки, що зображали здобуття Кістріна і Очакова, також вибір нареченої і похорон кота. Біля вікна сиділа бабуся *в тілогрійці і з хусткою на голові. Вона розмотувала нитки, які тримав, розіп'явши на руках, сліпий на одне око старичок в офіцерському мундирі. "Чого зволите, батечку?"—спитала вона, продовжуючи свою роботу. Я відповів, що приїхав на службу і з'явився з обов'язку свого до пана капітана, і з цим словом повернувся був до сліпого на одне око старичка, вважаючи його комендантом; але хазяйка перебила завчену мною промову. "Івана Кузьмича дома нема,—сказала вона:—він пішов у гості до отця Герасима; та "се одно, батечку, я його хазяйка. Прошу любити й жалувати. Сідай, батечку". Вона гукнула дівчину і звеліла їй покликати урядника. Старичок своїм одиноким оком поглядав на мене з цікавістю. "Смію спитати,—сказав він:—ви в якому полку зволили служити?" Я задовольнив його цікавість. "А смію спитати,— казав він далі,— чого зволили ви перейти з гвардії в гарнізон?"—Я відповів, що така була воля начальства. "Либонь, за негідні для гвардії офіцера вчинки",— продовжував невтомний запитувач.—"Годі плескати казна-що,—сказала йому капітанша; —ти бачиш, молодий чоловік з дороги стомився; йому не до тебе... (держи лишень руки пряміше...) А ти, мій батечку,— казала вона, звертаючись до мене,— не журися, що тебе запроторили в нашу глушину. Не ти перший, не ти останній. Стерпиться, злюбиться. Швабріна Олексія Івановича ось уже п'ятий рік як до нас переведено за смертогубство. Бог знає який гріх його поплутав; він, бач, поїхав за місто з одним поручиком, та взяли з собою шпаги, та й почали один одного штрикати; от Олексій Іванович і заколов поручика, та ще при Двох свідках! Що накажеш робити? На гріх майстра нема".
В цю хвилину увійшов урядник, молодий і ставний козак. "Максимовичу! — сказала йому капітанша.—Знайди п. офіцерові квартиру, та чистеньку".— "Слухаю, Василісо Єгорівно,— відповів урядник.— Чи не влаштувати його благородіє в Івана Полежаєва?" — "Не вигадуй, Максимовичу,— сказала капітанша,— у Полежаєва і так тісно; він же мені кум і пам'ятає, що ми його начальники. Одведи п. офіцера... як ваше ім'я й по батькові, мій батечку? Петро Андрійович?.. Одведи Петра Андрійовича до Семена Кузова. Він, шахрай, коня свого пустив мені у город. Ну, що, Максимовичу, чи все благополучно?"
— Все, слава богу, тихо,— відповів козак;—тільки капрал Прохоров побився в бані з Устинією Негуліною за ряжку гарячої води.
"Іване Гнатовичу! —сказала капітанша одноокому старичкові.— Розбери, що там у Прохорова з Устинією, хто правий, хто винен. Та обох і покарай. Ну, Максимовичу, іди собі з богом. Петре Андрійовичу, Максимович одведе вас на вашу квартиру".
Я відкланявся. Урядник привів мене в хату, що стояла на високому березі ріки на самому краю кріпості. В половині хати жила сім'я Семена Кузова, другу відвели мені. В ній була одна горниця досить охайна, поділена надвоє перегородкою. Савельїч став у ній порядкувати; я почав дивитися у вузеньке віконечко. Передо мною простягся сумний степ. Навскоси стояло кілька хатинок; по вулиці бродило кілька курок. Старуха, стоячи на ґанку з коритом, скликала свиней, які відповідали їй дружелюбним рохканням. І ось у якій стороні засуджений я був проводити мою молодість! Туга взяла мене; я відійшов од віконця і ліг спати не вечерявши, незважаючи на вмовляння Савельїча, який повторював з жалем: "Господи владико! нічого їсти не зболить! Що скаже пані, коли дитя занедужає?"
На другий день вранці я тільки що почав одягатися, як двері відчинилися, і до мене ввійшов молодий офіцер, невисокий на зріст, з обличчям смуглим і напрочуд негарним, але надзвичайно жвавим. "Вибачте мені,— сказав він по-французьки,— що я без церемонії приходжу з вами познайомитись. Вчора довідався я про ваш приїзд; бажання побачити нарешті людське обличчя так опанувало мене, що я не стерпів. Ви це зрозумієте, коли поживете тут ще якийсь-час". Я догадався, що це був офіцер, виписаний з гвардії за поєдинок. Ми зразу ж познайомились. Швабрін був далеко не дурень. Розмова його була гостра й цікава. Він з великою веселістю описав мені сім'ю коменданта, його товариство й край, куди завела мене доля. Я сміявся від щирого серця, як увійшов до мене той самий інвалід, який лагодив мундир в передній коменданта, і від імені Василіси Єгорівни покликав мене до них обідати. Швабрін визвався йти зо мною разом.
Підходячи до комендантського будинку, ми побачили на майданчику чоловік з двадцять стареньких інвалідів з довгими косами і в трикутних капелюхах. Їх вишикувано було у фрунт. Попереду стояв комендант, старик бадьорий і високий на зріст, в ковпаку і в китайчатому халаті. Побачивши нас, він до нас підійшов, сказав мені кілька ласкавих слів і став знову командувати. Ми зупинилися були подивитись на навчання; але він попросив нас іти до Василіси Єгорівни, пообіцявши бути слідом за нами. "А тут,— додав він,— нічого вам дивитись".
Василіса Єгорівна прийняла нас запросто й привітно і повелася зо мною, наче вік була знайома. Інвалід і Палашка накривали стіл. "Чого це мій Іван Кузьмич сьогодні так завчився! — сказала комендантша.— Палашко, поклич пана обідати. Та де ж Маша?" — Тут увійшла дівчина років вісімнадцяти, круглолиця, рум'яна, з світлорусим волоссям, гладенько зачесаним за вуха, які у неї так і палали. З першого погляду вона не дуже мені сподобалася. Я дивився на неї з упередженням: Швабрін змалював мені Машу, капітанську дочку, зовсім дурненькою. Марія Іванівна сіла в куток і стали шити. Тимчасом подали щі. Василіса Єгорівна, не бачивши чоловіка, вдруге послала по нього Палашку. "Скажи панові: гості, мовляв, ждуть, щі прохолонуть; слава богу, навчання не втече; встигне накричатися". Капітан незабаром прийшов, у супроводі одноокого старичка. "Що Це, мій батечку,— сказала йому жінка.— їсти давним-давно подано, а тебе не докличешся".— Бач-бо, Василісо Єгорівно,— відповів Іван Кузьмич,— я був зайнятий службою: солдатиків навчав.