— Ну, Петре,— сказав мені батько,— доволі ти витворяв, і я на тебе дуже таки був сердитий. Та нема чого згадувати про старе. Маю надію, що тепер ти виправився і переказився. Знаю, що ти служив, як належить чесному офіцерові. Дякую. Потішив мене, старого. Коли тобі зобов'язаний я буду визволенням, то життя мені вдвічі буде приємніше.
Я з сльозами цілував його руку і дивився на Марію Іванівну, яка так зраділа з моєї присутності, що здавалася цілком щасливою і спокійною.
Близько обіду почули ми незвичайний галас і крик. "Що це значить,— сказав батько,— вже чи не твій полковник наспів?"—"Неможливо,— відповів я.— Він не буде раніше вечора". Галас ставав більшим. Били на ґвалт. По двору ганяли кінні люди; в цю мить у вузький отвір, прорубаний в стіні, просунулася сива голова Савельїча, і мій бідолашний слуга промовив жалісним голосом: "Андрію Петровичу, Авдотіє Василівно, батечку ти мій, Петре Андрійовичу, матінко Маріє Іванівно, біда! лиходії увійшли в село. І чи знаєш, Петре Андрійовичу, хто їх привів? Швабрін, Олексій Іванович, дідько б його взяв!" Почувши ненависне ім’я, Марія Іванівна сплеснула руками і застигла нерухомо.
— Слухай,— сказав я Савельїчу,— пошли кого-небудь верхи до перевозу, назустріч гусарському полку; і звели дати знати полковникові про нашу небезпеку.
— Та кого ж послати, паничу! Всі хлопці бунтують, а коней всіх захоплено! Лишенько! Ось уже в дворі — до комори добираються.
В цей час за дверима обізвалося кілька голосів. Я мовчки дав знак матінці і Марії Іванівні відійти в куток, оголив шаблю і притулився до стіни біля самих дверей. Батечко взяв пістолети і на обох звів курки і став біля мене. Забряжчав замок, двері відчинилися і голова земського просунулась. Я вдарив по ній шаблею, і він упав, загородивши вхід. В ту ж мить батечко вистрілив у двері з пістолета. Натовп, що взяв нас в облогу, відбіг з прокляттями. Я перетяг через поріг пораненого і замкнув двері внутрішньою петлею. Двір був повен озброєних людей. Між ними пізнав я Швабріна.
— Не бійтеся, — сказав я жінкам,— є надія.— А ви, батечку, вже більше не стріляйте. Побережемо останній заряд.
Матінка мовчки молилася богові; Марія Іванівна стояла біля неї, з ангельським спокоєм ждучи вирішення долі нашої. За дверима лунали загрози, лайка й прокляття. Я стояв на своєму місці, готуючись порубати першого сміливця. Раптом лиходії змовкли. Я почув голос Швабріна, що кликав мене на ім'я.
— Я тут, чого ти хочеш?
— Здайся, Буланій, опиратися річ марна. Пожалій своїх стариків. Упертістю себе не врятуєш. Я до вас доберусь!
— Спробуй, зраднику!
— Не стану ні сам сунутися даремно, ні своїх людей втрачати. А звелю підпалити комору і тоді побачимо, що ти робитимеш, Дон-Кіхоте бєлогорський. Тепер час обідати. Поки що сиди та думай на дозвіллі. До побачення, Маріє Іванівно, не прошу у вас вибачення: вам, мабуть, не нудно в потемках з вашим рицарем.
Швабрін пішов і залишив варту біля комори. Ми мовчали. Кожен з нас думав сам собі, не сміючи передати іншому своїх думок. Я уявляв собі все, що спроможний був учинити озлоблений Швабрін. Про себе я майже не турбувався. Признатися? І доля батьків моїх не так жахала мене, як доля Марії Іванівни. Я знав, що матінку палко любили селяни і дворові люди, батечка, незважаючи на його строгість, також любили, бо був справедливий і знав справжні нужди підвладних йому людей. Бунт їх був помилка, миттєве сп'яніння, а не вияв обурення. Тут пощада була можлива. Але Марія Іванівна? Яку долю готувала їй розбещена я безсовісна людина! Я не наважувався зупинитися на цій жахливій думці і готувався, прости господи, скоріше умертвити її, ніж вдруге побачити в руках жорстокого недруга. Минуло ще з годину. В селі лунали пісні п'яних. Вартові наші їм заздрили і, досадуючи на нас, лаялися і страхали нас мордуванням і смертю. Нарешті утворився великий рух у дворі, і ми знову почули голос Швабріна.
— Що, чи надумалися ви? Чи віддаєтеся добровільно в мої руки?
Ніхто йому не відповів. Підождавши трохи, Швабрін звелів принести соломи. Через кілька хвилин спалахнув вогонь і освітив темну комору, і дим почав пробиватися з-під щілин порога. Тоді Марія Іванівна підійшла до мене і тихо, взявши мене за руку, сказала:
— Годі, Петре Андрійовичу! Не губіть за мене і себе й батьків. Випустіть мене. Швабрін мене послухає.
— Ні за що,— закричав я гнівно.— Чи знаєте ви, що вас чекає?
— Безчестя я не переживу,— відповіла вона спокійно.— Але, може, я врятую мого визволителя і сім'ю, яка так великодушно зглянулася на моє бідне сирітство. Прощайте, Андрію Петровичу. Прощайте, Авдотіє Василівно. Ви були для мене більше, ніж благодійники. Благословіть мене. Простіть же й ви, Петре Андрійовичу. Будьте впевнені, що... що...—тут вона заплакала... і затулила обличчя руками... Я був як божевільний. Матінка плакала.
— Годі вигадувати, Маріє Іванівно,— сказав мій батько.— Хто тебе пустить одну до розбійників! Сиди тут і мовчи. Помирати, так помирати вже разом.
— Слухай, що там ще кажуть?
— Чи здаєтеся?—кричав Швабрін.— Бачите? через п'ять хвилин вас засмажать.
— Не здамося, лиходію!— відповів йому батечко твердим голосом.
Обличчя його, вкрите зморшками, оживлене було дивовижною бадьорістю, очі грізно блискали з-під сивих брів. І, звернувшись до мене, сказав: "Тепер пора!"
Він відімкнув двері. Вогонь влетів і шугнув по брусах, законопачених сухим мохом. Батечко вистрілив з пістолета і ступив за палаючий поріг, закричавши: "Всі за мною". Я схопив за руки матінку і Марію Іванівну і швидко вивів їх на повітря. Біля порога лежав Швабрін, прострелений дряхлою рукою батька мого; юрма розбійників, що тікала від несподіваної нашої вилазки, зразу підбадьорилася і почала нас оточувати. Я встиг завдати ще кілька ударів, але цеглина, вдало кинута, попала мені прямо в груди. Я впав і на хвилину знепритомнів. Опам’ятавшись, побачив я Швабріна, що сидів на скривавленій траві, і перед ним всю нашу родину. Мене підтримували під руки. Натовп селян, козаків і башкирців оточував нас. Швабрін був страшенно блідий. Однією рукою притискав він поранений бік. На обличчі його був вираз болю і злості. Він повільно підвів голову, глянув на мене і промовив слабим і нерозбірливим голосом: