— Що, ваше благородіє? — сказав сміючись Пугачов.— Виручили красну дівицю! Як гадаєш, чи не послати за попом та чи не звеліти йому повінчати племінницю? Отож, буду я, мабуть, за весільного батька, Швабрін за дружка; загуляємо, зап'ємо і ворота замкнемо!
Чого я побоювався, те й трапилося. Швабрін, почувши пропозицію Пугачова, знавіснів. "Государю! — закричав він несамовито.— Я винен, я вам збрехав; але й Гриньов вас обманює. Ця дівчина не племінниця тутешнього попа: вона дочка Івана Миронова, якого страчено при здобутті тутешньої кріпості".
Пугачов спрямував на мене вогненні свої очі. "Що ж це таке?" — спитав він мене з подивом.
— Швабрін сказав тобі правду,— відповів я твердо.
— Ти мені цього не сказав,— зауважив Пугачов, і обличчя його спохмурніло.
— Сам ти подумай,— відповів я йому,— чи можна було при твоїх людях сказати, що дочка Миронова жива. Та вони б її загризли. Ніщо не врятувало б її!
— І то правда,— сказав сміючись Пугачов.— Мої п'яниці не пощадили б бідної дівчини. Добре зробила кумася-попадя, що обманула їх.
— Слухай,— казав я, бачивши його добрий настрій.— Як тебе назвати, не знаю, та й знати не хочу... Але бог бачить, що життям своїм радий би я заплатити тобі за те, що ти для мене зробив. Тільки не вимагай того, що не згідне з честю моєю і християнською совістю. Ти мій благодійник. Докінчи як почав: відпусти мене з бідною сиротою, куди нам бог дорогу покаже. А ми, де б ти не був і що б з тобою не трапилося, щодня будемо бога молити за спасіння грішної твоєї душі..
Здавалося, сувора душа Пугачова була зворушена. "Хай буде по-твоєму!—сказав він.— Карати так карати, милувати так милувати: такий мій звичай. Візьми собі свою красуню; вези її, куди хочеш, і дай вам боже любов та згоду!"
Тут він обернувся до Швабріна і звелів видати мені пропуск у всі застави й кріпості, підвладні йому. Швабрін, зовсім знищений, стояв як остовпілий. Пугачов пішов оглядати кріпость. Швабрін його супроводив; а я залишився під приводом готування до від'їзду.
Я побіг у світлицю. Двері були замкнені. Я постукав, "Хто там?" — спитала Палаша. Я назвався. Милий голосок Марії Іванівни пролунав з-за дверей. "Підождіть, Петре Андрійовичу. Я переодягаюсь. Ідіть до Акуліни Памфилівни; я зараз туди ж піду".
Я послухав і пішов у дім отця Герасима. І він і попадя вибігли мені назустріч. Савельїч їх уже попередив. "Здрастуйте, Петре Андрійовичу,— говорила попадя.— Привів бог знову побачитися. Як поживаєте? А ми про вас щодня згадували. А Марія Іванівна всього натерпілася без вас, моя голубонька!.. Та скажіть, мій батечку, як це ви з Пугачовим порозумілися? Як це він вас не уколошкав? Що ж, спасибі лиходієві і за це".— Годі, стара,— перебив отець Герасим.—Не все верзи, що знаєш. Нєсть спасіння во многом глаголанії. Батечку, Петре Андрійовичу! зайдіть, ласкаво просимо. Давно, давно вже не бачилися.
Попадя стала пригощати мене чим бог послав. А тимчасом говорила невгаваючи Вона розповіла мені, як Швабрін змусив їх віддати йому Марію Іванівну; як Марія Іванівна плакала і не хотіла їх залишати; як Марія Іванівна мала з нею постійні зносини через Палашку (дівку моторну, що й урядника змушує танцювати під свою дудку); як вона порадила Марії Іванівні написати мені листа і таке інше. Я в свою чергу розказав їй коротко свою історію. Піп і попадя хрестилися, почувши, що Пугачов знає про їх обман, "З нами сила божа! — говорила Акуліна Памфилівна.— Пронеси, боже, хмару мимо. Ну ж і Олексій Іванович; нічого сказати: хороша цяця!"—Саме в цю мить двері відчинилися, і Марія Іванівна увійшла з посмішкою на блідому обличчі. Вона залишила своє селянське вбрання і одягнена була по-давньому просто й мило.
Я схопив її руку і довго не міг промовити ні одного слова. Ми обоє мовчали від повноти серця. Господарі наші відчули, що нам було не до них, і покинули нас. Ми залишилися самі. Все було забуто. Ми говорили і не могли наговоритися. Марія Іванівна розповіла мені все, що з нею трапилося з самого здобуття кріпості; змалювала мені весь жах її становища, всі муки, яких зазнала від мерзенного Швабріна. Ми згадали і колишні щасливі часи... Обоє ми плакали... Нарешті, я став говорити їй про свої наміри. Залишатися в кріпості, що була під владою Пугачова і де порядкував Швабрін, їй було неможливо. Не можна було думати і про Оренбург, який зазнавав усіх злигоднів облоги. У неї не було на світі ні однієї рідної людини. Я запропонував їй їхати в село до моїх батьків. Вона спочатку вагалася: відома їй неприхильність батька мого її лякала. Я її заспокоїв. Я знав, що батько вважатиме за щастя і поставить собі за обов'язок прийняти дочку заслуженого воїна, який загинув за батьківщину. "Мила Маріє Іванівно! — сказав я нарешті.— Я вважаю тебе своєю дружиною. Дивні обставини з’єднали нас нерозривно: ніщо в світі не може нас розлучити". Марія Іванівна вислухала мене просто, без удаваної сором'язливості, без вигадливих відмовок. Вона відчувала, що доля її з'єднана була з моєю. Але вона повторила, що не інакше буде моєю дружиною, як за згодою моїх батьків. Я їй і не суперечив. Ми поцілувалися палко, щиро — і таким чином все було між нами вирішено.
Через годину урядник приніс мені пропуск, підписаний кривульками Пугачова, і покликав мене до нього від його імені. Я застав його готовим рушити в дорогу. Не можу висловити того, що я почував, прощаючись із цією жахливою людиною, звіром, лиходієм для всіх, крім одного мене. Чому не сказати істини? В цю хвилину сильне співчуття було в мене до нього. Я палко бажав вирвати його з середовища лиходіїв, яких він очолював, і врятувати його голову, поки ще був час. Швабрін і народ, що товпився біля нас, перешкодили мені висловити все, чим сповнене було моє серце.
Ми попрощалися по-дружньому. Пугачов, побачивши серед натовпу Акуліну Памфилівну, посварився пальцем і моргнув значливо; потім сів у кибитку, звелів їхати в Берду, і коли коні рушили, то він ще раз висунувся з кибитки і закричав мені: "Прощай, ваше благородіє! Може, побачимося коли-небудь".— Ми справді з ним побачилися, але за яких обставин!..
Пугачов поїхав. Я довго дивився на білий степ, по якому мчала його тройка. Народ розійшовся. Швабрін зник. Я повернувся в дім священика. Все було готове до нашого від’їзду; я не хотів більше гаятись. Добро наше все було укладено в стару комендантську повозку. Ямщики вмить запрягли коней. Марія Іванівна пішла попрощатися з могилами своїх батьків, похованих за церквою. Я хотів її провести, але вона попросила мене залишити її саму. Через кілька хвилин вона повернулася, обливаючись мовчки тихими сльозами. Повозку було подано. Отець Герасим і дружина його вийшли на ґанок. Ми сіли в кибитку втрьох: Марія Іванівна з Палашею і я. Савельїч виліз на передок. "Прощай, Маріє Іванівно, моя голубонько! прощайте, Петро Андрійовичу, соколе наш ясний! — говорила добра попадя.— Щасливої дороги, і дай боже вам обом щастя!" Ми поїхали. В комендантському будинку я побачив Швабріна, який стояв біля вікна. На обличчі його відбилась похмура злоба. Я не хотів торжествувати над знищеним ворогом і звернув погляд у другий бік. Нарешті, ми виїхали з кріпосних воріт і навіки покинули Бєлогорську кріпость.