— Звичайно,— відповів Хлопуша,— і я грішний, і ця Рука (тут він стиснув свій кістлявий кулак і, засукавши Рукав, відкрив волохату руку), і ця рука повинна в пролитій християнській крові. Але я нищив супротивника,. а не гостя; на вільному роздоріжжі та в темному лісі, не дома, сидячи на печі; кістенем та обухом, а не бабськими обмовами.
Старий відвернувся і пробурчав слова: "рвані ніздрі!"
— Що ти там шепочеш, старий шкарбун?—закричав Хлопуша.— Я тобі дам рвані ніздрі; стривай, діждешся й ти своєї черги; бог дасть і ти кліщів понюхаєш... А поки що дивися, щоб я тобі бороди не вирвав!
— Панове єнарали! — промовив поважно Пугачов. — Годі вам сваритися. Не біда, коли б і всі оренбурзькі собаки дриґали ногами під однією перекладиною; біда, коли наші пси між собою перегризуться. Ну, помиріться.
Хлопуша й Бєлобородов не сказали й слова і похмуро дивилися один на одного. Я побачив потребу змінити розмову, яка могла кінчитися для мене дуже невигідно, і, звернувшись до Пугачова, сказав йому з веселим виглядом: "Ах! я було й забув подякувати тобі за коня і за кожух. Без тебе я не добрався б до міста і замерз би в дорозі".
Хитрість моя вдалася. Пугачов розвеселився. "Умів брати, умій і віддавати,— сказав він, кліпаючи й мружачись.— Розкажи мені тепер, що тобі до тієї дівчини, яку Швабрін кривдить? Чи не запала часом вона в серце молодецьке? га?"
— Вона наречена моя,— відповів я Пугачову, помітивши сприятливу зміну погоди і не вважаючи за потрібне приховувати істину.
— Твоя наречена! — закричав Пугачов.— Чого ж ти раніше не сказав? Та ми тебе оженимо і на весіллі в тебе погуляємо!—Потім, звертаючись до Бєлобородова: —Слухай, фельдмаршале! Ми з його благородієм старі приятелі; сядьмо та повечеряємо; вранці буде видніше. Завтра побачимо, що з ним зробимо.
Я радий був відмовитися від такої шани, та робити було нічого. Дві молоді козачки, дочки господаря хати, накрили стіл білою скатертю, принесли хліба, юшки і кілька штофів з горілкою й пивом, і я вдруге опинився за однією трапезою з Пугачовим і з його страшними товаришами.
Оргія, якої я був мимовільним свідком, тривала до глибокої ночі. Нарешті хміль почав знемагати співбесідників. Пугачов задрімав, сидячи на своєму місці; товариші його повставали і дали мені знак залишити його. Я вийшов разом з ними. За розпорядженням Хлопуші караульний відвів мене в приказку, де я знайшов і Савельїча і де мене замкнули разом із ним. Слуга був так здивований всім, що відбувалося, що навіть ні про що не спитав. Він уклався у пітьмі спати і довго зітхав і охав; нарешті захропів, а я став думати, і думки за цілу ніч і на хвилину не дали мені задрімати.
Вранці прийшли мене кликати від імені Пугачова. Я пішов до нього. Біля воріт його стояла кибитка, запряжена тройкою татарських коней. Народ товпився на вулиці. В сінях зустрів я Пугачова: він був одягнений по-дорожньому, в кожусі і в киргизькій шапці. Вчорашні співбесідники оточували його, прибравши вигляду догідливості, який сильно суперечив усьому, чому я був свідком напередодні. Пугачов весело зі мною привітався і звелів мені сідати з ним в кибитку.
Ми посідали. "В Бєлогорську кріпость!" —сказав Пугачов широкоплечому татаринові, який стоячи правив тройкою. Серце моє сильно забилося. Коні рушили, дзвіночок загримів, кибитка помчала...
"Стій! Стій!" — почувся голос, надто мені знайомий,— і я побачив Савельїча, що біг нам назустріч. Пугачов звелів зупинитися. "Батечку, Петре Андрійовичу!—кричав Савельїч.— Не покинь мене на старості літ серед оцих шахра..."—А, старий шкарбун! — сказав йому Пугачов.— Знову дав бог побачитися. Ну, сідай на передок.
— Спасибі, добрий чоловіче, спасибі, батечку рідний! — казав Савельїч вмощуючись.— Дай боже тобі сто літ здоров'я за те, що зглянувся на мене старого і заспокоїв. Вік за тебе бога молитиму, а про заячий кожух і згадувати вже не стану.
Цей заячий кожух міг не на жарт розсердити Пугачова. На щастя, самозванець або недочув або не зважив на недоречний натяк. Коні помчали; народ на вулиці зупинявся і кланявся в пояс. Пугачов кивав головою на обидва боки. Через хвилину ми виїхали із слободи і помчали по рівній дорозі.
Легко можна собі уявити, що відчував я в цю мить. Через кілька годин мав я побачитися з тією, яку вважав уже для себе втраченою. Я уявляв собі хвилину нашого з'єднання... Я думав також і про ту людину, в чиїх руках була моя доля, і яка дивним збігом обставин таємниче була зо мною пов'язана. Я згадував про нерозважливу жорстокість, про кровожерливі звички того, хто брався врятувати мою милу! Пугачов не знав, що вона була дочкою капітана Миронова; розлючений Швабрін міг розповісти йому все; Пугачов міг дізнатися про правду і в інший спосіб... Тоді що станеться з Марією Іванівною? Холод пробігав по моєму тілу, і волосся ставало дибом...
Раптом Пугачов перебив мої думки, звернувшися до мене з запитанням:
— Про що, ваше благородіє, зволив задуматися?
— Як не задуматися,— відповів я йому.— Я офіцер i дворянин; вчора ще бився проти тебе, а сьогодні їду з тобою в одній кибитці і щастя всього мого життя залежить від тебе.
— То й що?—спитав Пугачов.— Страшно тобі?
Я відповів, що, бувши раз уже ним помилуваний, я сподівався не тільки на його пощаду, але навіть і на допомогу.
— І твоя правда, їй-богу, твоя правда! —сказав самозванець.— Ти бачив, що мої хлопці дивилися на тебе скоса; а старик і сьогодні наполягав на тому, що ти шпигун, і що треба тебе катувати і повісити; але я не погодився,— додав він, стишивши голос, щоб Савельїч і татарин не могли його почути,—пам'ятаючи твою склянку горілки і заячий кожух. Ти бачиш, я не такий ще кровопивець, як говорить про мене ваша братія.
Я згадав взяття Бєлогорської кріпості; але не вважав за потрібне суперечити йому і не відповів ні слова.
— Що говорять про мене в Оренбурзі? — спитав Пугачов, помовчавши трохи.
— Та кажуть, що з тобою справитися трудненько; ніде правди діти: дався ти взнаки.
На обличчі самозванця відбилось задоволене самолюбство. "Так! — сказав він з веселим виглядом.— Я воюю неабияк. Чи знають у вас в Оренбурзі про битву під Юзеєвою? Сорок єнаралів убито, чотири армії взято в полон. Як ти гадаєш, чи пруський король міг би зо мною позмагатися?"