Іван Кузьмич обернувся до жінки і сказав їй: "А й справді, матінко, чи не відправити вас далі куди, поки не вправимося з бунтівниками?"
— Ет, пусте! — сказала комендантша.— Де така кріпость, куди б кулі не залітали? Чим Бєлогорська ненадійна? Слава богу, двадцять другий рік в ній живемо. Бачили і башкирців і киргизців: якось і од Пугачова відсидимося!
— Ну, матінко,— відповів Іван Кузьмич,—про мене, залишайся, якщо ти на кріпость нашу надієшся. Та з Машею що нам робити? Добре, як відсидимося або діждемося сикурсу; ну, а коли лиходії візьмуть кріпость?
— Ну, тоді...— Тут Василіса Єгорівна запнулася і змовкла з виглядом надзвичайного хвилювання.
— Ні, Василісо Єгорівно,—продовжував комендант, помічаючи, що слова його вплинули, може, вперше за його життя...— Маші тут залишатися не годиться. Відправимо її в Оренбург до хрещеної матері: там і війська і гармат доволі, і стіна кам'яна. Та й тобі радив би з нею туди ж відправитися; дарма, що ти стара вже, а хто зна, що з тобою буде, як візьмуть фортецю приступом.
— Гаразд,— сказала комендантша,— так тому й бути, відправимо Машу. А мене й уві сні не проси: не поїду. Нічого мені на старості літ розлучатися з тобою та шукати самотньої могили в чужому краю. Разом жити, разом і помирати.
— І це правда,— сказав комендант.— Ну, баритися нічого. Іди готувати Машу в дорогу. Завтра вдосвіта її й відправимо, та дамо їй і конвой, хоч людей зайвих у нас і нема. Та де ж Маша?
— У Акуліни Памфилівни,— відповіла комендантша.— їй стало млосно, як почула, що взято Нижньоозерну; боюся, щоб не занедужала. Господи владико, до чого ми дожили!
Василіса Єгорівна пішла збирати дочку в дорогу. Розмова у коменданта тривала; але я вже в неї не втручався і нічого не слухав. Марія Іванівна прийшла вечеряти бліда й заплакана. Ми повечеряли мовчки, і встали від стола скоріше, ніж звичайно; попрощавшися з усією родиною, ми порозходились по домівках. Але я навмисне забув свою шпагу і повернувся по неї; я передчував, що застану Марію Іванівну одну. Справді, вона зустріла мене в дверях і віддала мені шпагу. "Прощайте, Петре Андрійовичу!—сказала вона мені з сльозами.— Мене посилають в Оренбург. Будьте живі й щасливі; може, господь дасть нам одне з одним побачитись; коли ж ні..." Тут вона заридала. Я обійняв її. — Прощай ангеле мій,—сказав я,—прощай, моя люба, моя жадана! Що б зо мною не було, вір, що остання моя думка і остання молитва буде за тебе! — Маша ридала, припавши мені до грудей. Я палко її поцілував і поспішно вийшов з кімнати.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ VII
ПРИСТУП
Голова моя, голівонько,
Голова ти служивая!
Прослужила моя голівонька
Рівно тридцять літ і три літа.
Гей не вислужила голівонька
Ні користі собі, ні радості,
Ані слова собі доброго,
Ані рангу собі високого,
Тільки вислужила голівонька
Два високії стовпчики,
Та кленову перекладинку,
Ще й петельку шовковую.
Народна пісня.
Цієї ночі я не спав і не роздягався. Я хотів піти на світанку до кріпосних воріт, звідки Марія Іванівна мала виїхати, і там попрощатися з нею востаннє. Я відчував у собі велику зміну: хвилювання душі моєї було мені значно менш тяжким, ніж та безрадісність, яка ще недавно мене пригнічувала. З сумом розлуки зливалися в мені і невиразні, але солодкі надії, і нетерпеливе чекання небезпеки, і почуття благородного честолюбства. Ніч минула непомітно. Я хотів був уже вийти з дому, як двері мої відчинилися, і до мене з явився капрал з донесенням, що наші козаки вночі виступили з кріпості, взявши силоміць з собою Юлая, і що біля кріпості їздять невідомі люди. Думка, що Марія Іванівна не встигне виїхати, жахнула мене; я поспішно дав капралові кілька вказівок і зразу ж кинувся до коменданта.
Вже розвиднялося. Я летів по вулиці, коли почув, що кличуть мене. Я зупинився.— "Куди ви? —сказав Іван Гнатович, наздоганяючи мене.—Іван Кузьмич на валу і послав мене по вас. Пугач прийшов".— Чи поїхала Марія Іванівна? — спитав я з сердечним трепетом.— "Не встигла,— відповів Іван Гнатович: — дорогу з Оренбург перетято; кріпость оточена. Погано, Петре Андрійовичу!"
Ми пішли на вал, підвищення, утворене природою і укріплене частоколом. Там уже товпилися всі жителі кріпості. Гарнізон стояв під рушницею. Гармату туди перетягли напередодні. Комендант ходив перед своїм нечисленним строєм. Близькість небезпеки одушевляла старого воїна бадьорістю незвичайною. По степу, не на далекій відстані од кріпості, їздило чоловік з двадцять верхи. Це, здавалось, були козаки, але між ними були й башкирці, яких легко було пізнати по їх рисячих шапках і по сагайдаках. Комендант обійшов своє військо, кажучи солдатам: "Ну, дітки, постоїмо сьогодні за матінку государиню, і покажемо всьому світові, що ми люди браві й присяжні!" Солдати голосно висловили своє старання. Швабрін стояв біля мене і пильно дивився на ворога. Люди, що їздили по степу, помітивши рух у кріпості, з'їхалися в купку і стали між гобою радитися. Комендант звелів Іванові Гнатовичу націлити гармату на їх товпище і сам підніс гніт. Ядро задзижчало і пролетіло над ними, не заподіявши ніякої шкоди. Вершники, кинувшися врозтіч, зникли з очей, і степ опустів.
Тут з'явилася на валу Василіса Єгорівна і з нею Маша, що не хотіла відстати від неї.— "Ну, що? — сказала комендантша.— Як іде баталія? Де ж ворог?" — Ворог недалечко,— відповів Іван Кузьмич.— Бог дасть, все буде гаразд. Що, Маша, страшно тобі? — "Ні, таточку,— відповіла Марія Іванівна;— дома самій страшніше". Тут вона глянула на мене і з зусиллям посміхнулася. Я мимохіть стиснув рукоять моєї шпаги, згадавши, що напередодні одержав її з її рук, начебто на захист своєї милої. Серце моє палало. Я уявляв себе її рицарем. Я прагнув довести, що був гідний її довіри, і нетерпляче став чекати рішучої хвилини. В цей час з-за висоти, що була за півверсти від кріпості, з’явилися нові кінні юрми, і незабаром степ укрився безліччю людей, озброєних списами і сайдаками. Між ними на білому коні їхав чоловік у червоному каптані, з голою шаблею в руці: це був сам Пугачов. Він зупинився; його оточили і, як видно, з його наказу, чотири чоловіка відділились і з усієї сили підскакали під саму кріпость. Ми в них пізнали своїх зрадників. Один з них держав під шапкою аркуш паперу; у другого на спис наткнута була голова Юлая, яку, струснувши, перекинув він до нас через частокіл. Голова бідолашного калмика впала до ніг комендантові. Зрадники кричали: "Не стріляйте; виходьте до государя. Государ тут!"