Повертаюся до своєї розповіді.
Одного вечора (це було на початку жовтня 1773 року) сидів я дома сам, слухаючи виття осіннього вітру і дивлячись у вікно на хмари, що бігли повз місяць. Прийшли мене кликати від імені коменданта. Я негайно пішов. У коменданта застав я Швабріна, Івана Гнатовича і козацького урядника. В кімнаті не було ні Василіси Єгорівни, ні Марії Іванівни. Комендант зо мною привітався з виглядом заклопотаним. Він замкнув двері, всіх посадив, крім урядника, який стояв біля дверей, вийняв з кишені папір і сказав нам: "Панове офіцери, важлива новина! Слухайте, що пише генерал". Тут він надів окуляри і прочитав таке:
"Панові комендантові Бєлогорської кріпості капітану
Миронову.
Секретно.
Цим сповіщаю вас, що втеклий з-під караулу донський козак і розкольник Ємельян Пугачов, учинивши непрощенну зухвалість прийняттям на себе імені покійного імператора Петра III, зібрав злочинну зграю, підбурив до повстання яїцькі села і вже здобув і зруйнував кілька кріпостей, учиняючи скрізь грабежі та смертні вбивства. З цієї причини, з одержанням цього, маєте ви, пане капітан, негайно вжити належних заходів до відсічі згаданому лиходієві і самозванцеві, а коли буде можна, то й до цілковитого його знищення, якщо він рушить на кріпость, ввірену вашому опікуванню".
— Вжити належних заходів! — сказав комендант, скидаючи окуляри і згортаючи папір.— Чи бач, легко сказати. Лиходій, мабуть, має силу; а у нас тільки сто тридцять чоловік, не рахуючи козаків, на яких погана надія, не в докір тобі сказано буде, Максимовичу. (Урядник посміхнувся). Проте робити нічого, панове офіцери! Будьте справні, виставте караули та нічні дозори; в разі нападу замикайте ворота та виводьте солдатів. Ти, Максимовичу, дивися добре за своїми козаками. Гармату оглянути та гарненько вичистити. А найголовніше тримайте це все в таємниці, щоб у кріпості ніхто не міг про це довідатися передчасно.
Роздавши ці накази, Іван Кузьмич нас відпустив. Я вийшов разом із Швабріним, міркуючи про те, що ми чули.— Як ти гадаєш, чим це кінчиться?—спитав я його. "Бог його знає,— відповів він;—побачимо. Важливого поки що я нічого не бачу. Коли ж..." Тут він задумався і неуважливо став насвистувати французьку арію.
Незважаючи на всю нашу обережність, чутка про появу Пугачова рознеслася по кріпості. Іван Кузьмич, хоч і дуже поважав свою дружину, але ні за що в світі не відкрив би їй таємниці, яку довірено йому по службі. Одержавши листа від генерала, він досить спритно вирядив Василісу Єгорівну, сказавши їй, начебто отець Герасим дістав а Оренбурга якісь дивні звістки, і тримає їх у великій таємниці. Василіса Єгорівна зразу ж захотіла піти в гості до попаді і, за порадою Івана Кузьмича, взяла з собою і Машу, щоб їй не було нудно самій.
Іван Кузьмич, залишившись цілковитим господарем, негайно ж послав по нас, а Палашку замкнув у хижку, щоб вона не могла нас підслухати.
Василіса Єгорівна повернулась додому, не зумівши нічого випитати у попаді, і дізналася, що за час її відсутності була в Івана Кузьмича нарада, і що Палашка сиділа під замком. Вона догадалася, що чоловік її обманив, і приступила до нього з допитом. Та Іван Кузьмич приготувався до нападу. Він і трохи не зніяковів і бадьоро відповів своїй цікавій дружині: "Чуєш-бо, матінко, молодиці наші надумали печі топити соломою; а що з цього може статися нещастя, то я віддав суворий наказ надалі соломою молодицям печей не топити, а топити хмизом та сушняком". — А навіщо ж було замикати Палашку?— спитала комендантша.— За віщо бідолашна дівка просиділа в хижці, поки ми не повернулися? — Іван Кузьмич не був підготовлений до такого запитання; він заплутався і пробубонів щось дуже недоладне. Василіса Єгорівна побачила підступність свого чоловіка; та знаючи, що нічого від нього не доб’ється, перестала питати і почала говорити про солоні огірки, які Акуліна Памфилівна готувала зовсім по-особливому. Цілу ніч Василіса Єгорівна не могла заснути і ніяк не могла догадатися, що ж було в голові її чоловіка, про що їй не можна було знати.
На другий день, повертаючися з обідні, вона побачила Івана Гнатовича, який витягав з гармати ганчірки, камінці, тріски, цурки і сміття всякого роду, запхане в неї дітьми. "Що б воно значило оце воєнне готування? — думала комендантша,— чи не ждуть нападу від киргизців? Та невже Іван Кузьмич став би від мене затаювати такі дрібниці?" Вона гукнула Івана Гнатовича з твердим наміром вивідати у нього таємницю, яка мучила її дамську цікавість.
Василіса Єгорівна зробила йому кілька зауважень по господарству, як судія, що починає слідство питаннями сторонніми, щоб спочатку приспати пильність відповідача. Потім, помовчавши кілька хвилин, вона глибоко зітхнула, і сказала, хитаючи головою: "Господи боже мій! Бач які новини! Що з цього буде?"
— І, матінко! —відповів Іван Гнатович.— Бог милостивий: солдатів у нас доволі, пороху багато, гармату я вичистив. Якось уже дамо відсіч Пугачову. Господь не видасть, свиня не з'їсть!
— А що за людина отой Пугачов?—спитала комендантша.
Тут Іван Гнатович помітив, що проговорився, і прикусив язика. Та вже було пізно. Василіса Єгорівна змусила його у всьому признатися, давши йому слово не розповідати про це нікому.
Василіса Єгорівна додержала своєї обіцянки і нікому не сказала й слова, крім як попаді, та й то тільки через те, що корова її ходила ще в степу і її могли захопити лиходії.
Незабаром всі заговорили про Пугачова. Чутки були різні. Комендант послав урядника з дорученням розвідати добре про все в сусідніх селах і кріпостях. Урядник повернувся через два дні і розповів, що в степу верст за шістдесят від кріпості бачив він безліч вогнів і чув від башкирців, що йде невідома сила. А втім, не міг він сказати нічого більш певного, тому що їхати далі побоявся.
В кріпості між козаками помітно стало надзвичайне хвилювання; по всіх вулицях вони сходилися в купки, тихо розмовляли між собою і розходилися, побачивши драгуна або гарнізонного солдата. Послані були до них лазутчики. Юлай, хрещений калмик, зробив комендантові важливе донесення. Свідчення урядника, за словами Юлая, були брехливі: після повернення свого лукавий козак розповів своїм товаришам, що він був у бунтівників, представлявся самому їхньому ватажкові, який допустив його до своєї руки і довго 3 ним розмовляв. Комендант негайно посадив урядника під караул, а Юлая призначив на його місце. Цю новину сприйняли козаки з явним невдоволенням. Вони голосно нарікали, і Іван Гнатович, який виконував комендантське розпорядження, на свої вуха чув, як вони казали: "Ось буде ж тобі, гарнізонна крисо!" Комендант думав того ж дня допитати свого арештанта; але урядник втік з-під караулу, мабуть, за допомогою своїх однодумців.