Жакмен Лампурд сумно витяг з піхов кусок рапіри з клеймом — літерою "С", увінчаною короною,— і показав герцогові чистий, блискучий перелом.
— Хіба не можна було б приписати цей чудовий удар,— вів далі розбійник,— Роландовому5 Дюрандалю, Сідовому Тизону або Отеклеру Амадіса Гальського? Вбити капітана Фракаса — це, визнаю щиро, понад мої сили. Удар, якого я йому завдав, досі відбивали в найгірший спосіб — своїм тілом. Той, хто скуштував його, дістав ще одну дірку на камзолі, й через неї відлетіла душа. До того ж капітан Фракас, як і всі хоробрі,— людина великодушна: ошелешений і розгублений, я був у нього на кінчику шпаги, він міг, тільки простягнувши руку, насадити мене на нього, як бекаса на рожен, а проте не зробив цього, що вельми делікатно для дворянина, на якого напали в сутінках посеред Нового мосту. Я зобов'язаний йому життям — хоча це не така вже й цінна штука, якщо зважити на те, чим воно наповнене,— почуття вдячності зв'язує мене, і я більше ніколи це виступлю проти барона — він для мене священний. Та навіть якби я й міг упоратися з ним, то постидався б покалічити чи погубити цього чудового бійця, тим більше, що в наш час грубих забіяк, які нерідко й шпагу тримають, наче швабру, такі фехтувальники трапляються рідко. Ось чому я прийшов попередити вас, пане герцог, щоб ви більше не розраховували на мене. Гроші я, певно, міг би лишити собі як винагороду за ризик і небезпеку, одначе совість моя противиться цьому.
— Сто чортів! Зараз же забери гроші,— сказав Валомбрез тоном, який не припускав ніяких заперечень.— Мерщій забери, а то я звелю, щоб тебе разом з твоїми грішми викинули у вікпо, не відчиняючи його. Ніколи ще не бачив та-
ких совісних пройдисвітів. Це не те, що ти, Мерендоль, зовсім нездатний на такі гарні оповідки, вельми повчальні для юнацтва.
Побачивши, що розбійник вагається, він додав:
— Візьми собі ці пістолі і випий за моє здоров'я.
— Це, пане герцог, буде свято виконано,—відповів Лампурд.— Але, сподіваюсь, ви, ваша світлість, не образитесь, якщо певну частку їх я пущу в гру.
Сказавши це, він ступив крок до столу, простягнув кістляву руку, проворно, ніби фокусник, схопив гаманець, і той немов якимись чарами зник у глибокій його кишені, тільки дзенькнув металом, стукнувшись там об стаканчик з костями і колоду карт. Лампурд з такою невимушеністю поклав гроші в кишеню, що зразу було видно: для нього куди природніше — брати, а не віддавати.
— Я відходжу від усього, що стосується Сігоньяка,— мовив розбишака,— але мене може замінити, якщо це підійде вашій світлості, мій alter ego 6, шевальє Малартик, чоловік настільки спритний, що йому можна довірити найризико-ваніше діло. У нього кмітлива 'голова і тверда рука. До того ж він не визнає ніяких упереджень і забобонів. Я підготував загальний план викрадення акторки, якій ви робите честь своєю увагою, а Малартик докінчить усе в деталях, продумавши їх з ретельністю та досконалістю, властивими його методі. О, не одному з авторів комедій, хоч їм і аплодують у театрі за вдало побудовані п'єси, слід було б порадитися з Малартиком щодо тонкощів усяких інтриг, хитромудрих видумок і махінацій. Мерендоль знає цього майстра і поручиться за його рідкісні достоїнства. Не сумніваюсь, пане герцог, що нічого кращого ви не знайдете, це буде вам сущий подарунок од мене. Одначе не зловживатиму терпінням вашої світлості. Коли надумаєте — хай хтось із ваших слуг тільки намалює крейдою хрест ліворуч од входу в "Короновану редиску". Малартик зрозуміє і, відповідно переодягнувшись, прийде в ваш палац, аби дістати остаточні розпорядження і домовитися про все інше.
Закінчивши цю урочисту мову, Жакмен Лампурд знову так само махнув капелюхом, як на початку розмови, коли він вітав герцога, потім натягнув капелюха на голову, прикривши очі, і чіткою, величною ходою вийшов з кімнати, задоволений своїм красномовством і неабияким умінням триматися перед таким важним вельможею.
Ці незвичайні відвідини, щоправда менш дивні в той вік естетів і забіяк, аніж у будь-яку іншу епоху, потішили й зацікавили Валомбреза. Йому сподобалась незвичайна вдача і своєрідна чесність Жакмена Лампурда; молодий герцог навіть простив йому невдалий напад на Сігоньяка. Якщо барон упорався з професійним дуелянтом, то він і справді нездоланний, дістати від нього рану — це не така вже й нестерпна ганьба для самолюбства. До того ж Валомбрезові при всьому його шаленстві здавалося, що вбивство Сігоньяка — вчинок не вельми порядний, здавалося не від якоїсь його чутливості чи вразливості, а тому, що супротивником був дворянин; герцог без ніяких докорів сумління покалічив би або знищив з півдюжини городян, котрі заважали б йому,— кров цих нікчем була для нього що вода з рівчака. Він волів би знищити суперника сам, але перевага Сігоньяка у фехтуванні, перевага, про яку йому нагадувала недавня рана на руці, не давала підстав сподіватися на успіх у новому поєдинку чи в збройному нападі. Отож він більше думав про викрадення Ізабелли, і .думка ця малювала в його уяві манливі любовні картини. Він не сумнівався, що відірвана від Сігоньяка і своїх товаришів, молода актриса пом'якшає і не встоїть перед чарівністю герцога, якого до нестями кохали найвисокопоставленіші придворні дами. Валомбрез був незмінний у своїй пихатій самовпевненості і мав для того доволі підстав, бо навіть у найзухваліших хвастощах молодого вельможі не було ні краплі вигадки. Успіх виправдував усі його домагання. І хоча з Ізабеллою він уже зазнав невдачі, однак і думки не припускав, що його можуть пе любити,— це видавалося герцогові чимось нелогічним, абсурдним, неймовірним і образливим.
"Якщо я подержу її кілька днів десь у відлюдному місці,— казав він собі,— щоб не могла уникати мене, то, безперечно, приборкаю. Буду з нею дуже чемний, ніжний та щирий, і вона скоро й сама дивуватиметься, що могла обходитися зі мною так строго. Побачу, як ця актриса ніяковітиме, мінячись на лиці, як опускатиме довгі вії, коли я зайду, а потім, уже в моїх обіймах, схилить голову мені на плече, ховаючи свою сором'язливість та збентеження. І в поцілунку скаже, що завжди кохала мене, а впиралася задля того, аби ще дужче розпалити мою пристрасть, чи боялася й соромилась як звичайна смертна, котру переслідує бог, а може, говоритиме ще якісь милі дурнички,— жінки, навіть най-цнотливіші, легко знаходять їх у такі хвилини. Зате коли вона душею і тілом буде моя — о! тоді я ломщуся за всі її колишні грубі відмови".