— Хай зайде цей бовдур,— відказав Ваііомбрез.— Але горе йому, якщо він турбує мене через якусь дрібницю, я велю так відшмагати його, що шкура злізе.
Лакей вийшов, щоб упустити нового відвідувача, і Мерендоль уже зібрався й собі тихенько піти, коли на порозі став чудернацький чолов'яга, і це немовби прикувало його до підлоги. Він і справді міг остовпіти від подиву, бо чоловік, якого Пікар привів до Валомбреза, був не хто інший, як його друг Жакмен Лампурд власною персоною. Його несподівана поява в цьому місці могла означати тільки одне: сталося щось особливе і зовсім непередбачене. Цей дрібний найманець, механічний виконавець, який діставав доручення не з перших рук і діяв у темряві, заявився до його хазяїна сам, без ніяких посередників, і Мерендоль страшенно занепокоївся.
А втім, Жакмен Лампурд, здавалось, ніскілечки не бентежився; він навіть по-дружньому підморгнув Мерепдолю ще від дверей, а тоді підступив ближче і став за кілька кроків од герцога, в яскравому світлі свічок, яке ще дужче підкреслювало риси його своєрідної личини. На лобі у нього червоніла натиснута капелюхом смуга, схожа на шрам від рани, й виступили краплі поту, може, тому, що розбійник швидко йшов чи від якоїсь напруженої роботи; сіро-голубі очі," поблискуючи, як метал, дивилися на молодого герцога з таким незворушним нахабством, що Мерендоль аж тремтів. Тінь від носа геть закривала одну щоку Лампурда; як тінь Етни покриває велику частину Сіцілії, і сам ніс, химерно розділяючи це незвичайне потворне лице, стирчав, як гірський виступ з блискучим у позолоті яскравого світла гребенем. Густо напомаджені вуса скидалися на шпильку, що проткнула верхню губу, а борідка піднімалася вгору, схожа на перевернуту кому. Все це разом утворювало дуже кумедне лице, подібне до тих, що їх любив зображати своїм бистрим і самобутнім різцем Жак Калло2.
Він був у шкуратяній куртці, сірих штанях і яскраво-червоному плащі, з якого недавно, мабуть, спороли золотий галун — на полинялій матерії видніли смуги свіжішого кольору. Шпага з важкою чашкою висіла на широкому, оздобленому міддю поясі, який обперезував підтягнутий, сильний тулуб розбійника. Одна незрозуміла деталь особливо занепокоїла Мерендоля: Лампурдова рука, висунута з-під плаща, як виступає з панелі на стіні свічник із запаленою свічкою, тримала в кулаці кругленький гаманець, як видно, повен грошей. Віддавати гроші замість брати їх — це було для Жакмена так неприродно і незвичайно, що всі його жести від тога стали пихато урочисті, натягнуті, незграбні і страшенно смішні. Та й сама думка про те, що Жакмеп Лампурд прийшов до герцога де Валомбреза, немовби хотів заплатити йому за якусь послугу, була страшенно неправдоподібна — Мерендоль аж очі вирядив і широко роззявив рота, а це, як кажуть художники і фізіономісти, є прямим вираженням найбільшого подиву.
— Ну, шахраю,— озвався герцог, окинувши поглядом цього дивакуватого чолов'ягу,— чого ти виставив лапу, схожу на гак для вивіски, і сунеш під ніс цей гаманець, наче збираєшся подати мені милостиню?
— Насамперед, пане герцог,— відповів розбійник, і в довгих зморшках, якими були посмуговані його щоки, в кутиках губів появилося щось ніби нервове тремтіння,— я, даруйте на слові, ніякий не шахрай. Я Жакмен Лампурд, фехтувальник. Це почесний стан; я ніколи не принижував себе ні фізичною роботою, ні торгівлею чи якимось промислом. Навіть у найнещасливіші свої дні я не був склодувом, хоч це заняття не зганьбило б і дворянина, бо воно небезцечпе, а сірома стрічає смерть не вельми охоче. Я вбиваю задля того, щоб жити, ризикую своєю шкурою і головою, бо нападаю завжди один і відкрито, зрадництво й підлота викликають у мене огиду. Що може бути благородніше? Отож візьміть назад прозвисько "шахрай", я можу прийняти його тільки як дружній жарт — надто боляче б'є воно по моєму тонкому й чутливому самолюбству.
— Гаразд, пане Жакмен Лампурд, якщо ви так хочете,— відповів герцог де Валомбрез, якого, всупереч його волі, забавляли дивацтва цього самовпевненого й зухвалого пройдисвіта.— А тепер поясніть, чого ви прийшли до мене, трясучи гаманцем з монетами, як блазень калатальцем або прокажений своїм торохкалом.
Задоволений цією поступкою перед його уразливістю, Жакмен, не згинаючись, нахилив голову і кілька разів махнув капелюхом — то було привітання, в якому, на його думку, поєднувались мужня незалежність воїна і вишукана граціозність придворного.
— Річ ось у чому, пане герцог: я одержав од Мерендоля наперед гроші за те, що відішлю на той світ одного добродія — Сігоньяка, якого називають капітаном Фракасом. З незалежних від мене причин я не зміг виконати цього замовлення і тепер, будучи людиною порядною в своєму реместві, повертаю кому слід гроші, яких я не заробив.
Сказавши це, він з гідністю поклав гаманець на край розкішного столу, оздобленого флорентійською мозаїкою.
— Ну й хвастуни,— вигукнув Валомбрез,— комедійні вояки, зломщики відчинених дверей, Іродові солдати, хоробрі проти немовлят, осли, які натягнули лев'ячі шкури, а ревуть по-ослячому. Признайся хоча б по совісті — Сігоньяк завдав тобі страху?
— Жакмен Лампурд ніколи не боявся,— відповів розбійник, і в голосі його, незважаючи на карикатурність цього чоловіка, прозвучали нотки благородства,— і це не пустопорожні слова, не похвальба на іспанський чи гасконський маїнр. У жодному бою супротивник не бачив моїх плечей, ніхто не знає мене в спину, я міг би бути горбатий, як Езоп 3, і ніхто й не запідозрив би цього. Той, хто бачив мене в ділі, знає, що я не люблю легкої роботи. Мені подобається небезпека, я почуваюся в ній, як риба у воді. На Сігоньяка я напав secundum artem 4, узявши один із найкращих своїх толедських клинків роботи Алонсо де Сахагуна старшого.
— Що ж сталося,— запитав молодий герцог,— у цьому незвичайному бою, де, схоже, ти не зміг узяти гору, якщо прийшов повернути гроші?
— На дуелях, які я провів досі, а також у сутичках і нападах, у боях проти одного чи кількох супротивників я уклав тридцять сім чоловік, котрі вже не встали, а про тих, що були більш чи менш тяжко поранені та покалічені, і не кажу. Але Сігоньяк замикається в обороні,, як у бронзовій вежі. Я використав усі фехтувальні прийоми: обманні випади, несподівані наскоки, відступи, маловідомі ударет, але він відбивав їх, і не тільки захищався, а й сам відповідав на кожен мій напад, та ще як швидко і впевнено! Яка відвага, стримувана обережністю! Який спокій! Яка неие-ревершена майстерність! Це не людина, а бог із шпагою в руці. Ризикуючи, що він проштрикне мене, я захоплювався його мистецтвом, надзвичайно тонким і воістину високим. Переді мною був супротивник, гідний мене; затягнувши, скільки можна було, боротьбу, щоб вдосталь намилуватися цією незрівнянною вправністю, я наприкінці застосував секретний прийом неаполітанця, яким володію в усьому світі лише я, бо Джіроламо помер, передавши в спадок свій удар тільки мені. Зрештою, ніхто, крім мене, і нездатен виконати його з тією досконалістю, від якої залежить успіх. Я проробив усе дуже точно й грунтовно, сам Джіроламо не зміг би, краще. Ну от! А цей диявол, якого називають капітан Фракас, відбив його з такою блискавичною швидкістю й таким твердим ударом, що в руці у мене лишився тільки уламок шпаги, я міг орудувати ним, наче стара баба, котра погрожує шкодливому шибайголові ополоником. Погляньте, що він зробив з моїм Сахагуном.