— Пані Леонардо, ви впевнені в цьому? Як могли вони лишитися такими доброчесними серед розпутності театрального життя, разом мандруючи, ночуючи під одним дахом, вечеряючи за одним столом, безперервно стрічаючись на репетиціях і на виставах? Для того вони мали б бути янголами.
— Ізабелла, безперечно, янгол, і в неї немає тої гордині, за яку Люципера прогнали з неба. Ну, а Сігоньяк сліпо підкоряється коханій і робить усе, що тільки вона скаже.
— Якщо це так,— мовив Валомбрез,— то, може, ви чимось пособите мені? Ну-бо, подлубайтесь у потаємних куточках своєї скриньки з хитрощами, знайдіть там якийсь випробуваний і певний гачок, якусь надійну штучку, махінацію з хитромудрими пружинками, щоб це дало мені перемогу; а золота і срібла я не шкодую, ви ж знаєте.
І він занурив свою руку, ще білішу й таку ж ніжну, як у жінки, в чашу роботи Бенвенуто Челліні, що стояла поблизу на столику, повна золотих монет. Побачивши гроші, які переливалися, так переконливо дзенькаючи, совині очі дуеньї загорілися, двома ясними дірочками проткнувши темну шкіру її мертвого виду. Якусь мить вона мовчала, немовби поринувши в глибокі роздуми.
Валомбрез нетерпляче ждав. Нарешті стара заговорила:
— Я могла б віддати вам якщо не душу її, то хоча б тіло. Восковий відбиток замка, підроблений ключ і сильне снотворне зробили б своє діло.
— Тільки не це! — перебив герцог, не в силі стримати жесту відрази.— Тьху! Оволодіти приспаною жінкою, в'ялим, безживним тілом, лялькою без свідомості, без волі й пам'яті, мати коханку, яка, пробудившись, здивовано, мовби все ще в сні, дивитиметься на тебе, а потім знову сповниться ненависті до тебе і любов'ю до іншого! Стати кошмарним втіленням любострасиого сну, який уранці забувається! Я ніколи не впаду так низько.
— І правильно, ваша світлість,— погодилась Леонарда.— Обладання, коли немає згоди,— то ніщо, і я запропонувала цей спосіб тільки як крайній захід. Я й сама не люблю таких темних прийомів з усяким пійлом, від якого тхне кухнею отруйниці. А чому б вам, гарному, як Адоніс, улюбленик Ве-нери, чарівному й багатому, маючи вплив при дворі й геть усе, що подобається жінкам,— чому б вам не спробувати просто-позалицятися до Ізабелли?
— Сто чортів! Стара має слушність,— вигукнув Валомбрез, кинувши самовдоволений погляд у венеційське люстро, яке тримали два вирізьблені амури, погойдуючись на золотій стрілі, так що дзеркало при потребі нахилялось і випрямлялось, аби в нього зручніше було дивитися.— Ізабелла холодна й доброчесна, але ж вона не сліпа, а природа не скривдила мене, і я не викликаю огиди. В усякім разі я справлю на неї хоч таке враження, як гарна статуя чи картина,— її ще не люблять, одначе нею милуються, вона привертає погляди і захоплює гармонією форм та приємними кольорами. А потім скажу такі слова, перед якими жінки не можуть устояти, а ще супроводитиму ті слова поглядами, здатними розтопити лід будь-якого серця,— вогонь їх, признаюсь не хвастаючись, запалював найхолодніших придворних красунь; до того ж ця актриса вельми горда, і домагання герцога тільки тішитимуть її самолюбство. Я підтримаю її в театрі, поставлю для того цілу ватагу плескальників. Не повірю, щоб і після цього вона думала про нікчемного Сігоньяка, якого я скоро здихаюсь.
— Я, пане герцог, більше не потрібна вам? — озвалася Леонарда, вставши і в позі поштивого чекання склавши руки на животі.
— Ні,— відповів Валомбрез,— ви можете йти, тільки спочатку візьміть ось це,— і він подав їй жменю золотих монет.— Не ваша вина, що в трупі Ірода є така незвичайна доброчесність.
Стара подякувала молодому герцогові й рушила до дверей, задкуючи, але ні разу не наступивши на спідницю — театр виробив у неї такі навики. Біля порога вона повернулась і скоро зникла на сходах. А Валомбрез подзвонив камердинерові, щоб той одягнув його.
— Ну, Пікаре,— сказав герцог,— ти повинен перевершити самого себе і нарядити мене так, щоб я був красивіший, ніж Букінгем 4, коли він старався сподобатись королеві Анпі Австрійській. Якщо я повернуся ні з чим після полювання на кралю, то тебе відшмагають батогами, бо у мене немає ніякого ганджу, ніяких вад, щоб їх приховувати і маскувати.
— Ви, ваша світлість, настільки досконалі в своїй вишуканості, що мистецтву лишається тільки показувати в усьому блиску ваші природні достоїнства. Якщо ви, пане герцог, кілька хвилин спокійно посидите перед люстром, я причешу і приберу вас так, що навіть найжорстокіша красуня не зможе опиратися.
Сказавши це, Пікар засунув щипці для завивки у срібну чашу, йе під шаром попелу легеньким вогником, наче в іспанських жаровнях, горіли оливкові камінці; коли щипці нагрілися скільки треба — камердинер визначив це, піднісши їх до своєї щоки,— Пікар затис у них кінчики прегарного, чорного, як воронове крило, волосся герцога, і вони манірно закрутилися в м'які кучері.
Коли зачіска герцога де Валомбреза була готова, а його тонкі вуса, намазані помадою, ще пахучішою, ніж бальзам, застигли, вигнуті, мов купідонів лук, камердинер, задоволений, своєю роботою, трошки відхилився назад і оглянув усе, як маляр, примруживши око, оглядає картину, де він щойно поклав останній мазок.
— Яке вбрання ви хотіли б сьогодні надіти, пане герцог? Якщо б я посмів висловити свою думку, хоч ви її зовсім не потребуєте, то порадив би вашій світлості чорний оксамитовий костюм з прорізами й атласними бантами такого ж кольору, шовкові панчохи і простий мереживний комір. Золота й срібна парча, шовк з узорами, коштовні камені своїм недоречним блиском відвертали б погляди, а вони мають бути зосереджені тільки на вашому лиці, яке ще ніколи не було таким чарівно прекрасним; чорний колір підкреслюватиме його м'яку блідість, що лишилася після поранення і так пасує вам.
"Цей хитрун має непоганий смак і підлестити вміє не гірше за придворного,— по думки буркнув Валомбрез.— Справді, чорний колір мені буде щже до лиця! Та й Ізабелла не з тих жінок, яких зачаровують злототкані матерії і діамантові блискітки".
— Пікаре,— мовив він уже вголос,— дай мені камзол і оксамитові штани, та принеси шпагу полірованої сталі. І ще: скажи Лараме, щоб запрягли карету четвериком гнідих, і живо. За чверть години я виїжджаю.