Людині, яка не вірить у доброчесність жінок, а тим паче актрис, це й справді трудно було зрозуміти. Може, Ізабел-лина холодність — то тільки заздалегідь продумана гра задля того, щоб добитися від нього більшого, бо ніщо так не розпалює пристрасті, як облудна цнотливість і кривляння вдаваної недотики? Але ж вона так зневажливо повернула шкатулку з коштовностями, яку поставила в її кімнаті Леонар-да, що зразу видно було: ця актриса не з тих жінок, котрі торгуються, набиваючи собі ціну. Найдорожчі прикраси з коштовних каменів і мережив тут не допомогли б. Який сенс посилати їй перли та діаманти, здатні спокусити саму королеву, якщо вона й не дивиться на них! Любовні послання теж не могли б зворушити її, хоч би як витончено й красиво змальовували секретарі молодого герцога палку пристрасть свого хазяїна. Ізабелла не розпечатувала листів. Так що ні проза, ні вірші, ні тиради, ні сонети нічого не дали б. До того ж такі послання, підходящі для ніжних закоханців, зовсім не відповідали заповзятливій вдачі Валомбреза. Вій велів покликати тітоньку Леонарду, з якою потайці підтримував зв'язок, бо ж ніколи не зашкодить мати свого вивідача навіть у неприступній фортеці. Буває, що гарнізон послабить пильність, прихований хід одразу ж відкриється, і супротивник проникає в ту фортецю.
Потаємними сходами Леонарду привели в окремий покій, де молодий герцог приймав тільки найближчих своїх друзів та вірних слуг. Це була продовгувата кімната, обшита панелями, з яких виступали пілястри у формі іонічних колон з прикрашеною жолобками основою, а між колонами видніли картини в овальних дерев'яних рамах, вкритих майстерним різьбленням — вони мовби висіли, прив'язані вигадливо переплутаними позолоченими стрічками та бантами до ліпного карниза. На тих картинах, неначе міфологічні Флори, Венери, харити *, Діани й усякі німфи, були зображені коханки молодого герцога, виряджені так, як греки одягали своїх богинь,— та виставляла білосніжну грудь, інша — прекрасну ніжку, а та — плечі з ямочками чи якісь потаємніші принади, і всі вони були намальовані так тонко і майстерно, що здавалося, ніби то — картини, створені уявою художника, а не портрети з натури. А проте ці надмірно сором'язливі красуні позували для картин Симонові Вуе 2, уславленому маляреві нашого часу, і кожна думала, що тільки вона робить цю велику ласку, не підозрюючи про цілу галерею таких картин.
На плафоні, зробленому як мушля, художник намалював туалет Венери. Німфи прибирали богиню, а вона крадькома поглядала в люстро,— його незалежно тримав перед нею рослявий Купідон, схожий на герцога, але видно було, що увагу її привертає не так дзеркало, як молодий бог любові.
Інкрустовані мармуром комоди, напхані любовними записками, жіночими косами, браслетами, перснями та іншими доказами забутих пристрастей; такий же стіл, де на тлі чорного мармуру вимальовувались букети яскравих квітів, над якими літали метелики з діамантовими крильцями; крісла на кручених ніжках чорного дерева, оббиті ясно-рожевою полу парчею із срібними розводами; привезений французьким послом з Константинополя м'який, пушистий килим, на якому, можливо, сиділи жінки турецького султана,— оце й усе по-своєму багате і розкішне умеблювання цієї кімнати, яку Валомбрез любив дужче, ніж парадні покої, і в якій він звичайно перебував.
Герцог прихильним жестом запросив Леонарду сісти. То була вже стара жінка, і в відблиску свіжості та молодості, який витав у цій кімнаті, ставала ще помітнішою відразлива потворність її в'ялого восково-жовтого лиця. У чорному, розшитому стеклярусом платті й низько насунутому чепчику, вона спочатку видавалася строгою і поважною; але двозначна усмішка, яка грала в зарослих пучками чорних волосин кутиках її губів, облудливий масний погляд оточених темними зморшками очей, підлий, жадний і догідливий вираз обличчя дуже скоро наводили на думку, що ви помилились і що перед вами не Пернель 3, а суща Масетта чи одна з тих бабусь, які миють молодих дівчат, готуючи їх до шабашу, а по суботах їздять верхи на мітлі.
— Пані Леонардо,— порушив мовчанку герцог,— знаючи, наскільки ви досвідчені в питаннях любові, якій самі слугували в молоді свої роки і сприяли в зрілому віці, я запросив вас, аби порадитись, як мені покорити дику Ізабеллу. Дуенья, котра була в молодості першою коханкою, певно ж, знає всі тонкощі.
— Ви, пане герцог, робите велику честь мені й моїм скромним знанням,— скрушно відповіла стара комедіантка,— і, можете не сумніватись, я постараюся догодити вам.
— Я не сумніваюся,— недбало мовив герцог,— але ж діло поки що не просунулось уперед. Як там ця вперта красуня? І досі захоплена своїм Сігоньяком?
— І досі,— відповіла, зітхнувши, пані Леонарда.— В молодості бувають чудні пристрасті, яких і не пояснити. Вона не піддається ніяким спокусам, це та жінка, яка в земному раю не слухатиме змія.
— То як же,— гнівно сіпнувшись, вигукнув герцог,— як цей клятий Сігоньяк добився, що його почуло вухо, зовсім глухе до мови інших? Може, у нього є якесь приворотне зілля, якийсь амулет чи талісман?
— Ні, ваша світлість; це був горопашний бідолаха, а для ніжних, романтичних і гордих душ нема більшого щастя, як утішати; вони воліють давати, а не брати собі, і сльози жалю та співчуття відчиняють двері для любові. Отак вийшло з Ізабеллою.
— Ну, це дурниці; бути бідним, без мідяка в кишені, нещасним, жалюгідним, смішним — це, по-вашому, підстава для того, щоб тебе любили! Придворні дами страшенно сміялися б, почувши таку думку.
— Справді, цієї думки, на щастя, дотримуються далеко не всі, серед жінок мало таких, що збиваються з путі істинної. Ви, ваша світлість, натрапили на виняток.
— Та це ж можна здуріти від люті, як подумаєш, що нікчемний дворянчик добився успіху там, де зазнав поразки я, і в обіймах коханки сміється з моєї невдачі.
— Хай вас це не засмучує, ваша світлість. Сігоньяк не втішається її любов'ю так, як розумієте ви, пане герцог. Ізабеллиній чесноті не завдано ніякісінької шкоди. Ніжне почуття цих бездоганних закоханих хоч і палке, але платонічне і обмежується хіба що якимось поцілунком у руку чи в лоб. Тому воно стільки й тягнеться; вдоволене почуття згасає саме по собі.