В горішній частині вулиці Дофіна, за ворітьми з вивіскою, на якій видніла та сама назва, був великий заїжджий двір, де часом зупинялися посли з якихось незнаних земель. Він міг прийняти одразу багатьох пожильців. Для коней тут завжди було сіно в яслах, а для їхніх господарів — постіль. Саме його Ірод і вибрав як зручне місце, де тимчасово могла розміститись уся театральна ватага. Чудовий стан каси дозволяв таку розкіш; від тої розкоші була зрештою і користь, бо вона вирізняла трупу, показувала, що в ній зібралися не бродяги, пройдисвіти і розпусники, яких недоля примусила зайнятися неприємним ремеством провінційних лицедіїв, а справжні артисти, котрі своїм талантом чесно заробляють хліб, і доказом того, що це саме так, є п!єса славнозвісного поета, добродія ІГєра де Корнеля "Комічна ілюзія".
Кухня, куди зайшли актори, чекаючи, * поки їм приготують кімнати, була така завбільшки, що в ній з успіхом могли б готувати їжу для Гаргантюа чи Пантагрюеля. У вогні, що палав на мурованому підвищенні, дихаючи жаром, нймов пекельна паща, як її зображають штукарі з Дує3, горіли цілі дерева. На розміщених один над одним рожнах, що їх крутив собака, бігаючи, мов скажений, усередині колеса, смажилися, беручись золотою кіркою, настромлені гуси, кури та молоді півники, тьмяно полискували куски бичачих туш, телячі окости, не кажучи вже про куріпок, куликів, перепелиць та іншу впольовану дичину. Кухарчук, сам напівзасмажений, мокрий від поту, хочана ньому була тільки легенька полотняна куртка, поливав усю цю живність розтопленим жиром — набере його ополоником з бляхи, виллє і знову набирає: суща робота Данаїд 4, бо жир одразу ж стікав назад.
Круг довгого дубового столу, на якому готували страви, метушились усі кухарі й кухарчуки; помічники повара брали оброблені, нашпиговані салом і прянощами куски м'яса її несли їх до розжарених вогнедишних печей, схожих скоріше на кузню Вулкана, аніж на кухню, тим більше, що самі кухарі в цьому вогненному тумані скидалися на циклопів. Уздовж стін поблискувало безліч кухонного начиння з червоної міді і латуні: казани, каструлі великі й маленькі, посуд для варіння риби, в якому можна було б і чорта зварити, різні форми для пирогів — схожих на вежі замків, бані соборів, маленькі храми, шоломи й сарацинські тюрбани, словом, уся наступальна і оборонна зброя, яка тільки може бути в арсеналі бога Шлунка.
Здорові, рожеві й товстощокі, мов намальовані на картинах фламандських художників, челядниці щомиті приходили з буфетної, несучи на голові або на боці кошики, повні всяких їстівних припасів.
— Дай мені мускатного горіха! — казав хтось із кухарів.
— Трошечки кориці! — кричав другий.
— Сюди — всіх чотирьох прянощів! Підсип солі! Гвоздики! Лаврового листу! Шматок сала, будь ласка, зовсім тоненький! Роздуй вогонь ось у цій печі, бо не горить! А в отій зроби менший, бо сильно палає,— усе згорить, як забуті на сковороді каштани! Відвар крутий, додай соку! Розбав підливу, а то загусла! Збий білки, бо щось не піняться, гарненько поколоти їх, хай знають, неслухняні! Посип окіст товченими сухарями! Зніми гуску з рожна, вона вже готова! Оту курку ще поверни разів п'ять-шість! Мерщій, мерщій знімай яловичину, треба, щоб вона була трохи недосмажена, з кров'ю! Телятини і курчат не чіпай:
Неспечені телятина І курчатка милі — Хто їсть ласо таке м'ясо, Того жде могила.
Запам'ятай це, шибенику. Не кожен може бути кухарем. Це божий дар. Віднеси суп дамі в шостий номер. А хто замовляв перепелицю в сухарях? Поверни швиденько шпигованого зайця!
Отак у веселому гаморі ділова мова перепліталася з крутими слівцями, більш виправданими, аніж були ті грубі заморожені слова, що їх чув Панург під час таяння полярних льодів 5, бо тут кожне зауваження стосувалося певної страви, присмаки чи якихось ласощів.
Ірод, Блазіус і Скапен, які любили попоїсти, ненажерливі, мов кіт богомолки, аж облизувалися, слухаючи ці промовисті, апетитні й жирні слова, і твердили, що ставлять їх набагато вище за теревені Ісократа, Демосфена, Есхіла, Гортензія, Ціцерона 6 та інших базік, пустопорожні слова яких схожі на пісне м'ясо, де нема анічогісінько поживного.
— Мені страшенно хочеться поцілувати в обидві щоки цього товстуна-кухаря, гладкого й пузатого, як монах,— озвався Блазіус,— він чудово порядкує всіма каструлями. Полководець у бою — і той не зрівняється з ним!
В ту мить, коли слуга сказав акторам, що їхні кімнат вже готові, якийсь мандрівець увійшов на кухню і підступив до вогню; то був чолові років тридцяти, високий, худорлявий, сильний, з неприємним, хоч і правильним лицем.
Відблиск полум'я ясним обідком обвів його профіль, а все обличчя тонуло в тіні. Світло тільки торкалося його, вирізняючи досить випуклу надбрівну дугу, яка прикривала колюче й пильне око, орлиний ніс, загнутий над густими вусами, наче дзьоб, тоненьку нижню губу, що різко переходила в підборіддя, важке і коротке, немовби природі не вистачило матеріалу, аби докінчити його. З-під накрохмаленого полотняного коміра виступала худа шия, на гортані випирав хрящ, той, що про нього бабусі кажуть, ніби це частинка згубного яблука, яка застряла в горлі Адама і якої й досі не проковтнув дехто з його СРІНІВ. Костюм, прибульця складався з жовтувато-сірого суконного камзола, надітого по куртку з буйволової шкіри, коричневих штанів і ВИСОКИХ фетрових чобіт, що збиралися випде колін у спіральні складки. Численні плями від грязі, одні сухі, другі ще свіжі, свідчили про далеку дорогу, яку проїхав незнайомець, а кров, запечена на коліщатках острог, промовляла за те, що вершник поганяв свого стомленогб коня, не шкодуючи його боків. Довга рапіра з майстерно зробленою залізною чашкою, що важила, мабуть, більше як фунт, висіла на широкому ремінному поясі, затягнутому навколо тонкого стану і застебнутому па мідну пряжку. Темний плащ і капелюх, які мандрівець зняв і кинув на лаву, доповнювали його кумедний наряд. Важко було точно сказати, до якої породи належить цей чоловік. То не був ні купець, ні міщанин, ані солдат. Найімовірніше, він міг бути з тих дрібних чи обіднілих дворян, які йдуть на службу до знатних вельмож і служать їм вірою та правдою.