— Ніколи, ніколи!..— відповіла надзвичайно збуджено Ізабелла.— Я покажу себе гідною такої честі, відмовившись од неї. О любий друже, в якому неземному блаженстві потопає душа моя! То ви поважаєте мене? Ви наважилися б, високо піднявши голову, ввести мене в покої, де висять портрети ваших предків, у ту каплицю, де могила вашої матері? Я, не боячись, витримала б погляд небіжчиків, од яких нічого не приховати, і вінець непорочності не був би лжею на моїм чолі!
— Як? — вигукнув барон.— Кажете, що любите мене, а не приймаєте ні як коханця, ні як чоловіка!
— Ви запропонували мені своє ім'я, цього для мене досить. Я повертаю вам його, потримавши хвильку в своєму серці. Мить я була вашою дружиною і більше ніколи нічиєю не буду. Обнімаючи вас, я казала собі подумки "так". Тільки я не маю права на це найбільше на землі щастя. Ви, любий друже, зробили б велику помилку, зв'язавши свою долю зо мною, бідною актрисою, якій вічно дорікали б її театральним життям, хоч воно й чисте, і чесне. Холодні й бундючні міни, якими стрічали б мене світські дами, мучили б вас, а викликати цих злюк на дуель ви не змогли б. Ви останній із знатного дворянського роду, доведеного лихою долею до занепаду, вам треба відродити його. Коли у вашому замку я ніжно глянула на вас і ви наважились покинути своє гніздо, то думали тільки про якусь любовну інтрижку, про легкі зальоти, і це цілком природно. Я ж, забігаючи наперед, думала зовсім про інше. Я бачила, як ви повертаєтесь із королівського двору — в прекрасному вбранні, з якимось високим призначенням. Замок Сігоньяків набуває своєї колишньої пишноти; в думці я вже зривала із стін плющ, міняла черепицю на старих вежах, піднімала обвалені камені, вставляла шибки у вікна, золотила стертих лелек на вашому гербі; а потім, довівши вас до межі ваших володінь, щезала, тамуючи зітхання.
— Ваша мрія збудеться, шляхетна Ізабелло, тільки не так, як ви кажете,— кінець не буде такий сумний. Ви перша, давши мені свою руку, переступите поріг дому, з якого навіки зникнуть терни запустіння й недолі.
— Ні, ні, то буде якась прекрасна, знатна й багата спадкоємиця аристократичного імені, в усьому гідна вас, така, що ви зможете з гордістю показати її своїм друзям, і ніхто не скаже, зловтішно усміхаючись: "Я колись осви-стів її" чи, може, "аплодував їй".
— Це жахливо — показати себе такою чарівною, такою досконалою і не лишити ніякої надії,— мовив Сігоньяк.— На мить відкрити небо і одразу ж його закрити — що може бути жорстокіше! Але я пом'якшу це рішення!
— І не думайте,— заперечила Ізабелла лагідно, одначе твердо,— воно непохитне. Відмовившись од нього, я зневажала б себе. Тож будьте задоволені найчистішою, найщирі-шою, найвідданішою любов'ю, яка будь-коли сповнювала, примушуючи дужче битися, жіноче серце, але більш нічого не вимагайте. Хіба так трудно жити, знаючи, що тебе кохає простушка,— додала вона, всміхаючись,— хоча дехто з кепським смаком вважає, ніби вона чарівна? Сам Валомбрез пишався б цим!
— Віддавати себе і в той же час так рішуче відмовляти, сипнути в один келих солодощі й гіркоту, мед і полин — це —тільки ви здатні на такі суперечності.
— Що ж, я справді дивна,— відповіла Ізабелла,— це у мене від матері; але мене треба сприймати такою, якою я є. Якщо ви й далі будете наполягати і мучити мене, то я сховаюся в якомусь такому захистку, де вам ніколи не знайтл мене. Отже, домовились. Уже пізно, йдіть до себе в кімнату й переробіть вірші з моєї ролі в тій п'єсі, яку ми скоро маємо грати, бо вони не підходять ні до мого виду, ні до характеру.
Сказавши це, Ізабелла знайшла в шухляді паперовий сувоїк, перев'язаний рожевою шовковою стьожечкою, і подала його баронові де Сігоньяку.
— Тепер поцілуйте мене і йдіть,— мовила вона, підставляючи йому щоку.— Ви працюватимете для мене, а за роботу належить винагорода.
Повернувшись у свою кімнату, Сігоньяк довго не міг угамуватися, так схвилювала його ця сцена. На душі у нього перемішалися жаль і захоплення, він сяяв і водночас був похмурий, почував себе на небі і в пеклі. Він сміявся і плакав, охоплений цими почуттями, до краю безладними і суперечливими; свідомість того, що його кохає така чарівна, така благородна серцем дівчина, сповнювала молодого чоловіка несказанною радістю, а певність, що він ніколи нічого не доб'ється від неї, завдавала глибокого смутку. Але й ця буря почуттів помалу вщухла, й барон заспокоївся. Він перебирав у думці все те, що казала Ізабелла, і в його розпаленій уяві постала в надзвичайно живих, яскравих кольорах картина відбудованого замку Сігоньяків, яку намалювала перед ним дівчина. Та картина була наче якийсь барвистий сон.
Фасад замку сяяв на сонці білизною, заново позолочені флюгери блищали на тлі блакитного неба. Одягнений у багату ліврею П'єр, стоячи на порозі, під гербом, межи Міро та Вельзевулом, ждав свого хазяїна. З димарів, які так довго були мертві, весело здіймався дим, показуючи, що в домі багато слуг, що там знову появився достаток.
А себе Сігоньяк бачив у чудовому елегантному вбранні, на якому сяяло золотим блиском гаптування,— він вів у дім своїх предків Ізабеллу в шатах принцеси, оздоблених зображеннями герба, який, судячи з малюнків та кольорів, належав одному з найславетніших родів Франції. На її голові поблискував герцогський вінець. Одначе молода жінка, здається, не стала від того пихатішою. Вона, як і раніше, була ніжна й скромна, а в руці тримала дику трояндочку,— ту саму, таку ж свіжу, хоча минуло стільки часу,— і, йдучи, вдихала її запах.
Коли молода пара підійшла до замку, вельми поважний і величний старик, на грудях якого яскріли ордени, з виду зовсім незнайомий Сігоньякові, ступив од дверей кілька кроків уперед, мовби хотів привітати молоде подружжя з приїздом. Але як же здивувався барон, коли поряд із стариком побачив дуже гордовитого юнака — спочатку не розгледів його лиця, а потім йому здалося, що то герцог де Валомбрез. Юнак дружньо всміхнувся йому, у нього вже не було ніякої пихи.
"Слава Ізабеллі! Слава Сігоньякові!" — з радісним захопленням кричали селяни.
Крізь гамір вітальних вигуків почулисязвуки мисливського рога, і незабаром з лісових хащів, стьобаючи хлистом свого непокірного румака, на поляну вискочила вершниця, дуже схожа на Іоланту. Вона поплескала рукою по шиї коня, стримала його і повільно проїхала перед замком; Сігоньяк мимоволі провів очима прекрасну мисливицю, оксамитова спідниця якої роздувалася, схожа на крило, але чим довше він дивився, тим блідіше й безбарвніше було те видиво. Воно ставало прозоре, мов тінь, і крізь його майже стерті обриси проступав довколишній краєвид. Іоланта зникла, розвіялась, мов туманний спогад, перед живою, сущою Ізабеллою. Істинна любов розігнала перші юнацькі марення.