— Ви, маркізе, найточніший і найсумлінніший з історіографів,— перебив Валомбрез.— Усе це достеменно так було, а щоб закінчити цю забавну історію, скажу, що я пообіцяв добряче відлупцювати те ледащо, зухвале, наче дворянин,— це кара, якраз підходяща для таких пройдисвітів.
— Оддубасити киями якогось невдоволеного комедіанта чи писаку — то невелика біда,— спокійно потвердив маркіз,— ці негідники часом не варті навіть палиць, поламаних на їхніх спинах; одначе тут випадок інший. Капітан Фракас, який, до речі, так ловко побив ваших служників,— це барон де Сігоньяк, дворянин з дідів і прадідів, дуже знатног_о роду, одного з найкращих у Гасконі. Про нього ніхто не може сказати нічого поганого.
— А якого ж чорта він опинився в тій трупі комедіантів? — вигукнув герцог де Валомбрез, граючись шнурками халата.— Хіба я міг догадатися, що в тому блазенському наряді з червоним розмальованим накладним носом криється барон Сігоньяк?
— На перше ваше запитання я відповім коротко,— мовив маркіз.— Між нами кажучи, мені здається, що барон по вуха закохався в Ізабеллу; не маючи змоги затримати її в своєму замку, він подався з трупою, щоб бути біля своєї коханої. Ви ніяк не скажете, що ця любовна історія — ознака поганого смаку, бо ж дама його мрій полонила й вашу уяву.
— Чого ж, я припускаю все це. Але, погодьтесь, я не міг догадатися про цей роман, а вчинок капітана Фракаса був зухвалий.
— Зухвалий для актора,— заперечив де Брюйєр,— одначе цілком природний для дворянина, який ревнував свою кохану. Отож капітан Фракас скидає свою машкару і вже як барон де Сігоньяк викликає вас за моїм посередництвом на дуель, вимагаючи сатисфакції за образу, якої ви йому завдали.
— А хто ж потвердить,— мовив Валомбрез,— що цей буцімто Сігоньяк, який грає хвальковитих капітанів у компанії комедіантів,— не інтриган із черні, котрий привласнив собі благородне ім'я,— хто мені скаже це, аби я виявив йому честь і своєю шпагою розтрощив його блазенське калатало?
— Герцог,— тоном, повним гідності, відповів маркіз де Брюйєр,— я не був би свідком і секундантом у людини неблагородної. Я знаю барона де Сігоньяка особисто — його замок міститься за кілька льє від моїх володінь. І я ручаюся за нього. А втім, якщо ви все-таки сумніваєтесь у його благородстві, то я можу документами розвіяти ваші сумніви. Я, з вашого дозволу, гукну свого лакея — він чекає з тими документами в передпокої — і передам вам дворянські грамоти.
— В цьому нема ніякої потреби,— озвався ВаЖшбрез,— мені достатньо вашого слова. Приймаю виклик; секундантом у мене буде шевальє де Відаленк, мій друг. Домовтеся, будьте ласкаві, з ним про все. Я згоден на будь-які умови, будь-яку зброю. Цікаво, чи барон де Сігоньяк так само добре відбиває удари шпаги, як капітан Фракас — удари палиць. Чарівна Ізабелла увінчає переможця, як бувало в добрі лицарські часи. Але дозвольте мені залишити вас. Шевальє де Відаленк, який перебуває в цьому домі, зараз вийде, і ви домовитесь про місце, час та зброю. І на цьому beso a vuestra merced la mano, caballero 8.
З цими словами герцог де Валомбрез галантно вклонився маркізові де Брюйєру, відхилив важку завісу і зник за нею.
А через кілька хвилин до маркіза прийшов шевальє де Відаленк, і вони скоро погодили всі умови. Вибрали шпагу, природну зброю дворян, а зустріч призначили на завтра, бо Сігоньяк не хотів, щоб, на випадок його поранення чи смерті, зірвалася вистава, про яку вже оголосили по всьому місту. Поєдинок мав відбутися на лужку за міським муром — це зручне, відлюдне місце з твердим грунтом дуже подобалось дуелянтам Пуатьє.
Маркіз повернувся в "Герб Франції" і розповів про все Сігоньякові; барон щиро подякував де Брюйєрові за те, що так добре владнав діло, бо серце йому нило від самої згадки про нахабні й розпусні погляди молодого герцога на Ізабеллу.
Вистава мала початись о третій годині, і міський глашатай з самого ранку ходив по вулицях — бив у барабан і, коли навколо збиралися цікаві, оповіщав про видовисько. У цього чолов'яги було горло, як у Стентора 9; голосом, звиклим читати укази, він викрикував назви п'єс та імена акторів страшенно урочисто, піднесено й так розкотисто, що тремтіли шибки у вікнах і дзвеніли склянки на столах у кімнатах. А ще він, промовляючи слова, кумедно ворушив підборіддям, що робило його схожим на нюрнберзького лускунчика 10 і вельми забавляло вуличних хлопчаків. Про очі городян теж подбали не менше, ніж про вуха, і той, хто не чув оголошення, міг його прочитати, бо на велелюдних роздоріжжях, на стінах приміщення, де обладнали театр, навпроти "Герба Франції" висіли написані рукою Скапена, каліграфа трупи, здоровенпі афіші, на яких виступали, чергуючись, великі червоні й чорні літери — назви п'єс: "Лігдамон і Лідіас" та "Похвальба капітана Фракаса". Афіші були складені в по-римському стислому стилі, який задовольняв найвибаг-ливіші смаки.
Слуга з заїзду, виряджений у театральний балахон, одна половина якого була жовта, а друга — зелена, з бутафорською шпагою на широкій перев'язі, в насунутому аж до очей крислатому капелюсі з довжелезним, хоч павутиння зі стелі змітай, пером, стояв біля дверей і, загороджуючи їх якимось наче спцсом, стримував "натовп, пропускаючи тільки тих, хто кидав гроші у срібну тацю на столі, тобто платив за місце, або ж пред'являв відповідне запрошення. Дрібні канцеляристи, школярі та челядинці марно силкувалися обманути його і прослизнути під страшним списом до зали — пильний страж стусанами викидав зловмисників на вулицю, і деякі з них падали, задравши ноги, аж у канаву, а інші, хапаючись за боки, реготали, дивлячись, як невдахи піднімаються геть вимазані смердючою багнюкою.
Знатні дами прибували на ношах — їх легко несли бігом здоровенні носії. Деякі чоловіки приїхали верхи і, злазячи з коня чи мула, кидали поводи лакеям, спеціально для того поставленим. Дві-три карети з поруділою позолотою і побляклим малюванням, витягнуті задля такої урочистої нагоди з каретні і запряжені неповороткими кіньми, неквапом під'їхали до дверей, і звідти, ніби з Ноєвого ковчега, вийшли по-провінційному простакуваті чоловіки та жінки в смішному вбранні, яке було в моді ще за покійного короля. А проте ці карети, хоча й старі та занедбані, впливали на уявлення юрби, що збігалася подивитись, як народ суне в театр, а вишикувані на площі в один ряд, вони й справді мали доволі поважний вигляд.