— Бароне де Сігоньяк,— мовив маркіз, уперше називаючи гостя його справжнім іменем,— я своєю честю засвідчу перед ким завгодно, що ваш рід — старовинний і благородний. Паламед де Сігоньяк уславився ще в першому хрестовому поході, в який він повів сотню списників на кораблі, спорядженому за його власні кошти. Чимало дворян, котрі нині пишаються своєю знатністю, в той час не були навіть щитоносцями. Він був другом Гуго де Брюйєра, мого предка, обидва навіть спали в одному наметі, як бойові побратими.
При цих славних спогадах Сігоньяк підвів голову; він відчув, що в ньому живе душа предків, і Зербіна, дивлячись на нього, була вражена своєрідною, так би мовити, внутрішньою красою, яка наче полум'ям осяяла звичайно смутпе баронове обличчя.
"У цих дворян такий вигляд,— подумала Субретка,— наче вони походять із стегна самого Юпітера; тільки що — їхня гордість одразу стає дибки, вони не можуть, як прості люди, стерпіти кривду. А все одно, якби барон подивився на мене отакими очима, я б, не вагаючись, зрадила задля нього маркіза. Цей юний Сігоньяк весь палає героїзмом!"
— Якщо ви так думаєте про мій рід,— звернувся барон до маркіза,— то не відмовитесь передати від мого імені герцогові де Валомбрезу виклик натгуель?
— Я зроблю це,— відповів маркіз поважним і урочистим тоном, який трудно було й уявити при його веселій вдачі.— Що більше, я до ваших послуг як секундант. Завтра ж побуваю в домі Валомбреза. Молодий герцог хоча й зухвалий, проте не боягуз, і, взнавши ваше справжнє звання, не прикриватиметься своєю знатністю. Та досить уже про це. Не набридаймо Зербіні своїми чоловічими чварами. Я бачу, її пурпурові губи мимоволі кривляться,— хай же краще вони не в позіханні показують нам перлисті зубки, а в усмішці. Ну ж бо, Зербіно, веселіше, і налийте ще баронові.
Субретка зробила це з такою грацією та вправністю, що навіть Геба, наливаючи богам нектар, не перевершила б її. Все, що робила Зербіна, вона робила добре.
Більше до кінця вечері про те вже не було мови. Говорили про гру Зербіни — маркіз дуже хвалив актрису, а Сігоньяк підтримував його, причому зовсім не заради люб'язності, бо в своїй дотепності, у жвавості і витонченості свого таланту Субретка й справді була незрівнянна. Згадували вірші добродія де Скюдері, одного з найкращих поетів того часу,— маркіз вважав, що вони досконалі, тільки трохи нудні, йому більше подобалась "Похвальба капітана Фракаса", аніж "Лігдамон і Лідіас". Мав же смак той маркіз!
Як тільки випала нагода, Сігоньяк попрощався й пішов. Замкнувшись у своїй кімнаті, він дістав загорнуту в клапоть матерії старовинну батьківську шпагу — барон узяв її з собою як вірного друга. Повільно витяг клинок із піхов і шанобливо поцілував руків'я. То була добра зброя, багата, без зайвих прикрас, зброя для бою, а не для параду. На голубуватому стальному лезі з золотими смужками видніло клеймо одного з найславетніших толедських4 зброярів. Сігоньяк сукниною протер клинок, надаючи йому більшого блиску. Потім торкнув пальцем лезо та вістря і, вперши шпагу в двері, зігнув її майже до руків'я — перевірив гнучкість. Шляхетний клинок мужньо витримав ті випробування, показавши, що в бою не зрадить свого хазяїна. Блиск полірованої сталі оживив Сігоньяка; відчуваючи, як зручно облягають його пальці руків'я шпаги, барон помахав нею, зробив коло стіни кілька прийомів і побачив, що не забув тих уроків,, що їх П'єр, колишній помічник учителя фехтування, давав йому в довгі години дозвілля у замку недолі.
Барон не вчився в школі фехтування, як годилося молодому дворянинові, але вправи під керівництвом старого слуги додали йому сили, зміцнили м'язи і розвинули природну спритність. Не маючи ніякої іншої роботи, він захопився фехтуванням і добре опанував цю шляхетну науку; все ще вважаючи себе учнем, він давно вже обігнав свого вчителя і в навчальних боях частенько досягав голубуватим вістрям шкіряного нагрудника, яким прикривався П'єр. Правда, скромний юнак пояснював це тим, що П'єр навмисно піддається, аби не засмутити його непереборністю свого захисту. Але він помилявся: старий фехтувальник не приховав від дорогого учня жодної таємниці своєї майстерності. Цілі роки П'єр муштрував Сігоньяка, хоч тому часом і набридала вся та наука; барон досяг такої ж вправності, як і в учителя, а проте, будучи молодим, перевершив його у швидкості та спритності; зір у нього теж був гостріший, і П'єр, хоча й умів відбити будь-який випад барона, одначе зробити це так успішно, як раніше, йому вдавалося не завжди. Такі невдачі засмутили б звичайного вчителя фехтування, бо досвідченим майстрам не вельми подобається, коли їх перемагають хай навіть найулюбленіші учні, а доброго слугу ті поразки тішили, сповнюючи гордістю його серце, тільки він приховував свою радість — боявся, що барон може подумати, ніби вже досяг досконалості, й занехаяти вправи.
Отож у цей вік дженджиків, пройдисвітів, пихатих базік, задерикуватих нахаб, забіяк і дуелянтів, які старалися перейняти у іспанських і неаполітанських майстрів їхні секретні прийоми і підступні, жарнаківські5, удари, Сігоньяк, котрий виходив із своєї вежі хіба що задля того, аби слідом за Міро пополювати десь у вересовиську на худого зайця,— наш молодий барон став, сам того не усвідомлюючи, одним з найкращих фехтувальників, здатним позмагатися з пайславетнішими митцями. Можливо, у нього не було зухвалої витонченості, невимушеності рухів, підбурливих похвалянь, що бувають у знатних дженджиків, відомих усякими подвигали в поєдинках, але навряд чи знайшовся б спритник, здатний проникнути своєю шпагою в те невеличке коло, яке під час оборони немовби з усіх боків закривало його.
Задоволений собою і своєю шпагою, Сігоньяк поклав її в головах і скоро заснув спокійно й безтурботно, наче вія і не доручав маркізові де Брюйєру викликати на дуель можновладного герцога де Валомбреза.
Ізабелла ж цілу ніч не склепила очей: дівчина розуміла, що Сігоньяк на цьому не зупиниться, й боялася наслідків, якими могла закінчитися для її друга сварка, але їй і на думку не спадало стати поміж супротивниками й припинити чвари. Питання честі були в ті часи священні, жінки не сміли втручатися в них і своїм ниттям заважати чоловікам.