Маючи пильне око, Сігоньяк ще здалеку, хоч було й дуже темно, розрізнив чотирьох лобуряк, які підстерігали їх. Віи зупинився, буцімто маючи намір повернути назад. Хитрість удалася: побачивши, що їхня жертва от-от утече, горлорізи вискочили з засідки і кинулися на капітана. Азолан підбіг перший, і всі одразу закричали:
.— Бий його! Бий! Це тобі, капітане Фракас, од пана герцога!
Сігоньяк у кілька разів обкрутив свій плащ навколо лівої руки, зробивши наче непробивний нарукавник; рукою в тому нарукавнику барон захистився від удару Азоланової палиці і сам так ударив негідника рапірою в груди, що він упав догори ногами в канаву, а капелюх його покотився в грязюку. Якби рапіра не була затуплепа, то вістря проштрикнуло б бандита наскрізь і вийшло б поміж лопатками. Незважаючи на невдачу, яка спіткала товариша, Баск хоробро кинувся вперед, але дістав такий страшний удар плазом шпаги по голові, що в непроникній, густій, як смола, темряві йому аж іскри з очей посипались. Ірод своїм дрючком на друзки розтрощив палицю Мерендоля, і той, опинившись без зброї, рвонув тікати, однак поки він встиг накивати п'ятами, ломака походила й по його спині. Скапен же утнув інше: він швидко і вправно схопив Лабріша на оберемок — той, задихаючись, ніяк не міг ударити палицею,— потім правою рукою притис його до свого лівого плеча, мало не переламавши горопасі хребет, одірвав од землі і, підставивши ногу, різко й сильно, мовби то зірвалася натягнута пружина, штурхонув бандита так, що той відкотився по бруківці кроків на десять. Сильно вдарившись головою об камінь, бідолашний виконавець мстивих помислів герцога де Валомбреза лишився на бойовиську непритомний, схожий на труп.
Вулиця була вільна, актори здобули перемогу. Баск і Азолан, сяк-так повзучи, намагались дістатися до якогось навісу, щоб трохи зібратися з духом. Лабріш валявся, мов п'яний, поперек канави. Мерендоль, якому перепало трохи менше, встиг утекти, безперечно, задля того, щоб хоч хтось один, уцілівши після такого розгрому, міг розповісти про нього. А проте чим ближче було до палацу де Валомбреза, тим повільніше він ішов, адже на нього мав обрушитись гнів молодого герцога, не менш страшний, ніж Іродова кияка. Він тільки подумав про це, і піт покотився йому з лоба, і вя"е навіть не відчувалося болю у вивихнутому плечі, з якого звисала рука, в'яла й нерухома, наче порожній рукав.
Щойно Мерендоль повернувся, як герцог, палаючи нетерпінням узнати про успіх виправи, велів гукнути його. Мерендоль прийшов знічений, незграбний, йому знову страшенно боліла рука. Смагляве лице стало зеленувато-бліде, на лобі дрібними крапельками виступив піт. Служник* нерухомо стояв біля порога, мовчки ждав, що хазяїн підбадьорить його, про щось запитає, але герцог теж мовчав.
— Ну що? — озвався шевальє де Відалепк, побачивши, як люто дивиться Валомбрез на Мерендоля.— Які новини ви принесли? Мабуть, кепські, бо вигляд у вас не вельми переможний.
— Ви, ваша ясновельможність,— мовив Мерендоль, звертаючись до герцога,— знаєте, як старанно ми виконуємо ваші накази. Тільки цього разу доля не сприяла нашій мужності.
— Як це так? — гнівно смикнувся герцог.— Ви вчотирьох не змогли віддубасить того комедіанта?
— Той комедіант,— відповів Мерендоль,— своєю силою та мужністю перевершує казкових гігантів. Він бився просто шалено, не оборонявся, а сам нападав, Баск і Азолан миттю опинились на бруківці. Під його ударами вони повалилися, як карткова хатка, а це ж дужі хлопці. Другий комедіант якимось хитрим прийомом гепнув Лабріша, бідолаха потилицею випробував, яка тверда бруківка в Пуатьє. А мені Ірод ломакою розтрощив палицю і так забив плече, що я тижнів зо два і не поворухну рукою.
— Ви дурні телята, нікчемні волоцюги, невдячні боягузи! — вигукнув герцог де Валомбрез, нетямлячись од люті.— Стара баба могла б вас розігнати своїм веретеном. Яку дурницю я зробив, урятувавши вас од шибениці і каторги! Куди краще було б узяти на службу чесних людей, вони не такі незграбні й боягузи, як ви! Мало було палиць — пустили б у дію шпаги!
— Ваша ясновельможність,— сказав Мерендоль,— ви веліли нам побити його, а не вбити. Ми не наважились порушити ваш наказ.
— Ти ба, який старанний, точний і сумлінний плутяга! — засміявся Відаленк.— Мені подобається така простодушність, коли йдеться про засаду; як ви вважаєте? Ця невеличка пригода набуває досить романтичного відтінку, ви маєте бути задоволені, бо ж усе, що дається легко, вас відштовхує, а перешкоди ваблять. Мені здається, що Ізабелла доволі неприступна як для актриси; вона живе у вежі, де немає звідного мосту, а стережуть її вогнедишні дракони, наче даму з лицарських романів. Але ось уже повернулось і пашо розгромлене вояцтво.
Справді, Азолан, Баск і Лабріш, який уже трохи отямився, показались в дверях, благально простягуючи до герцога руки. Всі троє були бліді, аж сині, вимазані грязюкою і кров'ю, бо хоч інших ушкоджень, окрім синців, у них і не було, але від сильних ударів носом ішла кров, і їхні жовті шкуратянки рябіли гидкими червонувато-бурими плямами.
— Марш у свої конури, покидьки! — уздрівши побитих служників, крикнув герцог, який не грішив надмірною чутливістю.— Вас треба було б одшмагати гарапником за таку дурість та боягузтво; мій лікар огляне вас і скаже мені, чи й справді від тих ударів вам так боляче, як ви показуєте, якщо ні, то я накажу, щоб з вас живцем зідрали шкуру. Геть!
Взявши до відома обіцянку, розгромлена команда миттю зникла — ці бандити, аж ніяк не лякливі од природи, боялися молодого герцога.
Коли бідолахи вийшли, Валомбрез, нічого не кажучи, повалився на подушки, і Відаленк не порушував його мовчання. Бурхливі думки одна за одною мчали в голові герцога, мов чорні хмари, гнані вітром у грозовому небі. Йому хотілося підпалити заїзд, викрасти Ізабеллу, вбити капітана Фракаса, кинути в воду всю трупу комедіантів. Уперше в своєму житті він натрапив на опір! Його наказ не виконано! Нікчемний комедіант не боїться його! Цей театральний капітан побив його слуг і примусив їх тікати! На саму думку про це гордість його повставала, він був просто ошелешений. Виходить, хтось може опиратися йому? Потім герцог згадав, що й у нікчемної дівки, бродячої комедіантки, ляльки, яку щовечора може оевистати перший-ліпший заброда, він не зміг добитися прихильного погляду, навіть заявившись до неї в розкішному вбранні, усипаний діамантами, в чарівній принадності, в усьому блиску свого становища і своєї пишноти,— він, кого з усмішкою на устах приймали принцеси, перед ким мліли від любові герцогині, хто ніколи не знав відмови. Валомбрез люто скреготав зубами, й рука його конвульсивно м'яла прекрасний білий атласний камзол, якого він ще не скинув, жужмила, наче герцог хотів покарати його за те, що не допоміг йому здійснити підступні наміри.