І ось актори вирушили на репетицію, яку надумали провести в костюмах, аби склалося загальне враження. А щоб не йти по місту в своєму кумедному вбранні, його одіслали в приміщення, де мала відбутись вистава, і актриси, прийшовши в залу, яку ми вже описували, почали перевдягатися. Багаті городяни, гульвіси, місцеві дотепники докладали всіх зусиль, щоб проникнути в цей храм чи, скоріше, в ризницю Талії, де жриці тої музи облачалися, готуючись справляти таїнство. Усі впадали коло актрис. Хто тримав дзеркало, хто присовував свічки, щоб було видніше. Той радив, де прикріпити бант, той подавав пудреницю; а хтось несміливий мовчки сидів на сундуку і, махаючи ногами, знічев'я підкручував вуса.
У кожної акторки було своє коло поклонників, жадні очі яких нишпорили по її туалету — чи не пощастить знайти якусь зрадливу, умисну чи випадкову принаду. То, диви, бретелька вельми доречно сповзе з плеча, відкриваючи мармурову спину, то біла півкуля вислизне з-під тісного корсажа, і акторка вмощує її зручніше в мереживному гніздечку, а то прекрасна рука, піднімаючись, аби поправити зачіску, оголюється аж до плеча. Уявіть лишень, скільки улесливих похвал, дешевих компліментів і банальних міфологічних порівнянь викликало у цих провінціалів споглядання таких скарбів; Зербіна реготала, слухаючи всі ті дурниці; марнославна, невеликого розуму Серафіна тішилася ними; Ізабелла взагалі їх не слухала, скромно собі прибиралася, чемно, але з холодною рішучістю відмовляючись од будь-якої допомоги чоловіків, що дивилися на неї.
Валомбрез, певна річ, не пропустив нагоди побачити Ізабеллу і прийшов разом із своїм другом Відаленком. Зблизька Ізабелла видалася йому ще красивішою, і він загорівся ще дужче. Молодий герцог вирядився до цієї зустрічі, як на весілля, і справді був надзвичайно гарний. Він надів розкішний білий атласний костюм, вишукано оздоблений плетеними шнурками й вишневими бантами на діамантових шпильках. З рукавів камзола хвилями виступали пишні білі складки тоцкого полотна й мережива; на розкішному, вишитому сріблом черезплічнику висіла шпага. В руці, обтягнутій на-пахченою рукавичкою, він тримав, легенько помахуючи ним, білий капелюх з рожевим пером.
Довге чорне волосся дрібними кучерями спадало вздовж прекрасних обрисів лиця, підкреслюючи його теплу блідість. Під елегантними вусиками червоніли, мов гранат, повні губи, поміж густими довгими віями поблискували очі. Голова гордо височіла на білій і круглій, ніби мармурова колона, шиї, яка вільно виступала з білого коміра найдорожчого венеційського мережива.
А проте в усій цій досконалості було щось неприємне. Тонкі, чисті, шляхетні риси герцога спотворював якийсь нелюдяний, коли можна так сказати, вираз. Видно було, що людські муки і радості мало хвилюють молодика з цим немилосердно гарним лицем. Скидалося на те, що він вважає — і таки справді вважав — себе за істоту особливої породи.
Валомбрез мовчки став біля Ізабеллиного туалетного столика і обперся рукою об раму дзеркала, прикинувши собі, що актриса, якій треба щохвилини дивитись у дзеркало, неодмінно стрічатиметься з його поглядом. Перш ніж заговорити, герцог хотів уразити її своєю вродою, гордою поставою і пишнотою. Ці мудровані хитрощі любовної тактики, певно, вдалися б із будь-якою іншою акторкою, тільки не з нашою простушкою.
Ізабелла впізнала зухвалого молодика, який прогулювався в саду, і, ніяковіючи від його палкого владного погляду, була дуже обережна й не відривала очей від дзеркала. Ця дивна Ізабелла, здавалося, не помічала, що перед нею стоїть один з найкрасивіших вельмож Франції.
Скоро Валомбрезові набридло так стовбичити, він надумав вдатися до іншого способу і раптом сказав, звертаючись до актриси:
— Ви граєте Сільвію у п'єсі де Скюдері "Лігдамон і Лі-діас", правда ж?
— Так,— відповіла Ізабелла, не маючи змоги залишити без уваги це банально чемне запитання.
—! Жодна роль іще ніколи не знала кращої виконавиці,— правив своє Валомбрез.— Якщо вона погана, то ви зробите її гарною, якщо гарна — у вас вона стане прекрасною. .Щастить поетам, які довіряють свої вірші таким чарівним устам!
Його туманні лестощі не виходили за рамки тих люб'язних слів, з якими чемні люди часто звертаються до актрис,— Ізабеллі довелося вислухати їх і подякувати, злегенька кивнувши головою.
Сігоньяк, закінчивши з допомогою Блазіуса свій туалет, вийшов з комірчини, відведеної акторам, і, чекаючи, коли почнеться репетиція, зайшов до актрис. Він уже надів маску й пристебнув до пояса здоровенну рапіру з важкою чашкою, з дротяною павутиною на кінці — то була спадщина бідолашного Матамора. На плечах у нього кумедно метлявся яскраво-червоний илаіц, нижній край якого, потіпаний, мовби прикрашений торочками, задирала рапіра. Щоб перейнятися духом ролі, він ступав, виставивши стегно вперед, розкарячивши ноги, схожий на циркуль, вдаючи задерикуватого нахабу, як і належить капітанові Фракасу.
— Ви просто чудові,— сказала Ізабелла, коли він підійшов до неї,— у іспанського капітана ще ніколи не було такого пишно зухвалого вигляду.
Герцог з несказанно презирливою зверхністю оглянув прибульця, з яким так привітно розмовляла молода акторка. "Це, певно, і є той бовдур, у якого нібито вона закохана",— роздратовано і вражено подумав він, не уявляючи собі, щоб якась жінка могла хоч на мить завагатись у своєму виборі між молодим, блискучим герцогом де Валомбрезом і цим жалюгідним блазнем.
А втім, він удав, буцімто й не помічає Сігоньяка. Зважав на нього не більше, ніж на якусь річ. Для молодого вельможі цей актор і справді був не людина, а тільки нежива річ, він і тримався так, наче того й не було тут — не зводив з Ізабелли очей, раз у раз спиняючись палаючим поглядом на вирізі, де починалися груди.
Збентежена Ізабелла відчувала, як мимоволі червоніє під цим нахабно пильним, гарячим, мов цівка розтопленого свинцю, поглядом, і, щоб позбутися його, намагалася скоріше закінчити свій туалет, тим більше, що вона бачила, як рука розлюченого Сігоньяка конвульсивно стискає руків'я рапіри.
Приліпивши біля куточка рота мушку, вона зібралася встати і йти на сцену, бо Тиран уже кілька разів гучно проревів: "Дівчата, ви готові?"