Капітан Фракасс

Сторінка 59 з 161

Теофіль Готьє

— Говорячи все те, я зовсім не знав, що на світі є такий ангел краси, і мої прокльони — то суще богохульство, жахлива єресь, і я благаю Венеру, ласкаву богиню кохання, простити мене.

— Простить, не сумнівайтеся,— вона поблажлива до несамовитих закоханих, а ви гідні нести їхнє знамено.

— Я зараз же вирушаю на приступ,— мовив Орест,— і чемно оголошую війну моїй чарівній супротивниці.

Сказавши це, він зупинився, втупив погляд прямо в Ізабеллу, галантно і поштиво скинув капелюха, махнувши ним так, що довге перо аж землю підмело, і кінчиками пальців послав поцілунок у напрямку вікна.

Молода акторка, побачивши той жест, прибрала холодного й суворого вигляду і, ніби даючи нахабі зрозуміти, що він звертається явно не туди, причинила вікно й закрила завіску.

— Ну от, Аврора зникла за хмарою,— сказав Пілад,— це недобра прикмета на цілий день.

— Я, навпаки, вважаю, що це щасливий знак. Красуня відійшла, а коли солдат ховається за виступами вежі, то це означає, що стріла противника влучила в нього. Моїй голубці теж підбило крильце, поцілунок, що я послав, примусить її цілу ніч думати про мене, хай тільки заради того, аби лаяти мене й звинувачувати в зухвальстві, хоч ця вада не викликає у жінок особливого невдоволення. Тепер між мною і цією незнайомкою вже протяглася ниточка. Ще дуже тоненька, правда, аде постараюся, щоб вона стала міцніша, щоб вийшла кодола, по якій я піднявся б на балкон принцеси.

— Ви блискуче опанували теорію і воєнні хитрощі кохання,— шанобливо сказав Пілад.

— У всякім разі, я так думаю,— відповів Орест.— А тепер ходімо, додому, сполохана красуня появиться знову не так скоро. Увечері я все розвідаю.

Друзі повільно піднялися по сходах старого будинку і зайшли всередину. Вернімося тепер і ми до наших акторів.

Недалеко від заїзду було приміщення, у якому грали в м'яча, воно якраз годилося для театру. Актори найняли його, і міський майстер-столяр за вказівками Тирапа скоро обладнав там усе відповідно до нового призначення. Місцевий маляр, який малював вивіски і розписував карети гербами, освіжив пом'яті й вилинялі декорації і навіть намалював одну нову, причому досить вдало. Кімнату, де роздягались і одягалися гравці в м'яча, пристосували для акторів — туалетні столики актрис відгородили ширмами, і вийшло щось подібне до вбиралень. Усі нумеровані місця були розкуплені заздалегідь, скидалося на те, що трупа матиме непоганий збір.

— Як жаль,— зітхнув Тиран, перелічуючи з Блазіу* сом вистави, які слід було б показати,— як жаль, що з нами немає Зербіни! Щиро кажучи, субретка в п'єсі — то наче mica salis — дрібок солі, що надає комедії гострішого смаку, пікантності, її іскриста веселість осяває сцену; вона оживляє нудні місця, сміючись на всі тридцять два свої перлисті зуби, облямовані яскравим карміном, заражає тим сміхом і глядачів. Жвавими теревенями, безцеремонністю і любо-страстям вона підкреслює цнотливу манірність, ніжність мови і воркування закоханої простушки. Яскраві кольори її не вельми строгого вбрання тішать погляд, вона може відкрити аж до підв'язки свою струнку ніжку, обтягнуту червоною панчохою з золотими стрілками, а це приємно подивитись і молодим, і старим — старим особливо, бо таке видовисько пробуджує у них погаслий запал.

— Авжеж,— зітхнув Блазіус,3— субретка — чудова приправа, слоїк з присмаками, такими потрібними для прісних сучасних комедій. Але що вдієш, треба якось обходитися без неї. Ні Ізабелла, ні Серафіна на цю роль не годяться. До того ж нам потрібні й закохана простушка та перша кокетка. Сто чортів у душу тому маркізові де Брюйєру, який украв нашу незрівнянну Зербіну, цю єдину в своєму роді перлину, найкращу з усіх субреток!

Саме на цьому місці розмови двох акторів од воріт заїзду почулося сріблясте дзеленчання дзвіночків, а потім у дворі по бруківці жваво й розмірено застукотіло, і співрозмовники, спершись ліктями на поручні галереї, по якій вони прогулювались, побачили трьох нарядних, осідланих на іспанський лад мулів, прикрашених перами, вовняними китицями, з гронами дзвіночків, вишитими шорами і смугастими попонами. Все було пишне й чисте, відчувалося, що то мули не наймані.

На першому з них, поклавши поперек сідла аркебуз, сидів лакей у сірій лівреї, з мисливським ножем за поясом, важний і пихатий — коли б не одяг, то можна було б подумати, що то вельми велике цабе. В одній руці, обкрутивши круг кисті, лакей тримав довгий повід, ведучи за собою другого мула — з двома здоровенними тюками, прив'язаними для рівноваги з обох боків в'ючного сідла і накритими валенсійською накидкою.

Третій мул — він був ще нарядніший і йшов ще величніше, ніж перші два,— віз молоду жінку, закутану в оторочену хутром накидку, в сірому, низько насунутому фетровому капелюсі з червоним пером.

— Ба! — озвався Блазіус до Тирана.— Тобі цей кортеж нічого не нагадує? Здається, я вже чув дзеленькотіння цих балабончиків.

— Бий тебе сила божа! — вигукнув Тиран.— Та це ж ті самі мули, що були там на дорозі, біля розп'яття, і забрали Зербіну. Про вовка помовка...

— ...а вовк у заїзд,— по-своєму докінчив Блазіус.— О стократ щасливий день, гідний вікопомної відзнаки! Далебі, це ж сама сеньйора Зербіна! Ось вона зіскакує з тієї худобини, загонисто, як тільки Зербіна вміє, крутнувши стегнами, ось кидає свій плащ на руки лакеєві. А тепер знімає капелюха, стріпує головою, поправляючи коси, як пташка пір'я. Гайда назустріч, бігом по сходах!

Блазіус і Тиран вибігли на подвір'я і зустріли Зербіну біля ґанку. Вона радісно кинулась Педантові на шию, руками обхопила його голову.

— Я хочу на радощах обнять тебе й поцілувати твою стару личину так кріпко й палко, наче ти молодий, гожий парубок! — вигукнула вона, супроводячи слова ділом.— Не ревнуй, Іроде, не насуплюй свої кошлаті чорні брови, ніби ти готуєшся до винищення немовлят5. Я й тебе поцілую. А почала з Блазіуса, тому що він бридкіший.

І Зербіна чесно виконала обіцянку, бо вона була дівчина по-своєму порядна й додержувала слова. Актори взяли її під руки й усі троє пішли на галерею, а звідти — в кімнату, яку вже підготував кмітливий Біло. Ввійшовши, Зербіна впала в крісло й шумно перевела дух, наче позбулася величезного тягаря.