— Що нам робити з тілом? — перебив Тиран.— Не можна ж його лишати на поталу вовкам, собакам та хижим птахам, хоч то для них і нікудишня пожива, бо навіть хробакам тут нічим було б поснідати.
— Певно, що не можна,— згодився Блазіус,— це був добрий і вірний товариш. Вага невелика, ти бери його за плечі, я візьму за ноги, і понесем удвох до воза. А коли розвидніє — поховаємо десь у пристойному куточку, бо мачуха-церква замикає перед нами, комедіантами, кладовищенську браму 10 і позбавляє нас приємності спочивати у святій землі. Потішивши на своєму віку безліч вельми добропорядних людей, ми маємо по смерті гнити на звалищах, як дохлі собаки чи коні. Пане барон, ви з ліхтарем ідіть уперед, світіть нам.
Сігоньяк кивнув головою. Обидва актори нахилилися, розгребли сніг, що завчасу вкривав Матамора білим саванои, підняли труп, легший, ніж труп дитини, і рушили за бароном, який присвічував їм ліхтарем.
На щастя, дорогою на ту пору ніхто не йшов, а то, забачивши цю освітлену червонястим світлом ліхтаря похоронну процесію, за якою тягнулися по білому снігу потворні довгі тіні, подорожній відчув би містичний страх. У кожного, мабуть, виникла б думка про якийсь злочин або чаклунство.
Чорний собака, немовби закінчивши свою роль вісника ліра, перестав вити. Могильна тиша запала по всій рівнині, бо сніг притлумлюв звуки.
Невдовзі Скапен, Леандр і актриси помітили червоний вогник, що погойдувався в руці Сігоньяка, несподіваними відблисками вихоплюючи довколишні предмети, надаючи їм химерної, а то й страшної подоби і за якусь мить полці ікаючи їх знов у пітьмі. Тиран і Блазіуо то показувались у цьому непевному світлі, з'єднані трупом Матамора, як двоє слів бувають з'єднані рискою, то зникали, і від цього та гр§-да видавалася загадково похмурою. Скапен і Леандр, щщняті тривожною цікавістю, рушили назустріч.
— Ну, що сталося? спитав комедійний слуга, підходячи, до своїх товаришів.-* Хіба Матамор хворий, що ви несете й<$го, а він лежить витягнувшись, наче проковтнув свою рідіру?
т— Не хворий,— відповів Блазіус— Навпаки, здоров'я у н|ого невразливе. Ніякі подагри, лихоманки, застуди, колькі йому вже не страшні. Він навіки позбувся недуги, в якій я|оден лікар — хоч би то був Гіппократ, Гален чи Авіцен-н|11 — не здолав би йому допомогти; я кажу про життя, кбтре неодмінно закінчується смертю.
— То він мертвий! — з гірким подивом вигукнув Скапен, нахиляючись над лицем небіжчика.
— Геть мертвий, мертвішого не буває, якщо в цьому стані можуть бути якісь ступені порівняння; він задубів не тільки від смерті, а й од морозу,— мовив Блазіус, і голос йому уривався, виказуючи приховане хвилювання.
— Він опочив, як каже повірник імператора в кінцевому монолозі трагедій,— додав Тиран.— Але підмініть нас, будьте ласкаві. Ми вже довгенько несемо нашого дорогого товариша, не ждучи ніякої винагороди за цю послугу. Понесіть і ви трохи.
Скапен заступив Тирана, Леандр — Блазіуса, хоча похоронні роботи йому й не подобались, і процесія рушила далі. За кілька хвилин вони підійшли до воза, що стояв серед дороги. Незважаючи на холод, Ізабелла й Серафіна вискочили з карети, в якій зосталася, вирячивши совині очі, лише скоцюрблена Дуенья. Побачивши Матамора, блідого, задубілого, з тією нерухомою маскою на лиці, крізь яку вже не прозирає душа, актриси злякано й тужно скрикнули. З ясних очей Ізабелли скотилися навіть дві сльозини й одразу ж замерзли на нічному північному вітрі. Вона побожно склала свої гарні руки, почервонілі від холоду, і ревна молитва затого, хто так несподівано ступив у двері вічності, полинула на крилах віри в безмежну темну небесну височінь.
Що вони мали діяти? Становище було скрутне. До села, в якому актори хотіли заночувати, лишалося близько ох льє, поки дістануться туди, усі вже спатимуть, позамиШв-шись; а з другого боку, не можна було й зоставатися на дорозі, серед снігів, без дров, щоб розкласти вогонь, без харчів, щоб трохи підкріпитись, у сумному й моторошному їо-варистві мерця чекати ранку, який у цю пору настае Доволі пізно.
Надумали їхати. Година перепочинку і торба вівса, на який розщедрився Скапен, трохи відновили сили бідолаїп-ної старої, натрудженої конячини. Вона нібито повеселіла і, певно, могла вже дотягнути колимагу до села. Матамора поклали в глибині карети і накрили полотнищем. Акторки посідали спереду, боязко здригаючись, бо смерть обертае fea страховисько навіть друга, з яким ви щойно розмовляло, і той, хто недавно розважав вас, тепер жахає, немов ларва чи лемур.
Чоловіки йшли пішки. Скапен освітлював дорогу ліхтарем, у який вставили нову свічку, Тиран вів коня за гнуздечку, щоб той не спотикався. Дорога була кепська, і їхали вони повільно; а проте годин через дві внизу, в кінці досить крутого спуску, показалися перші хати. Сніг накинув на дахи білі сорочки, які вирізняли їх на темном$г тлі річного неба. Собаки в селі ще здалеку почули стукіт і скрипіння воза, потривожені завалували, розбудивши й тих, що були на поодиноких віддалених фермах серед полів. І почався цілий концерт — одні гавкали глухо, басовито, другі дзявкотіли, то виділяючись окремими голосами qra підголосками, а то зливаючись у загальному хорі, до якого прилучалось усе довколишнє собаче кодло. І коли карета під'їхала ближче, село вже не спало. У вікна й крізь прочинені двері визирали голови.в нічних ковпаках, так що Педантові не-трудно було вести переговори про нічліг. Йому показали заїзд — просту сільську хату, бо подорожні звичайно проїжджали це село, не зупиняючись у ньому. Заїзд був на другому кінці, й бідній шкапі довелося зробити ще одне зусилля, але, відчуваючи близький уже відпочинок у стайні, вона так старалася, що підкови на копитах навіть крізь сніг викрешували іскри на бруківці.
І ось приїхали. Помилки не могло бути: гілка падуба, схожа на ті віточки, що мокнуть у свяченій воді, висіла над дверима,— Скапен, піднявши ліхтаря, чітко побачив цей знак гостинності. Тиран затарабанив кулачиськами в двері, й незабаром усередині почулося чалапання — хтось ішов по сходах. Крізь щілини в дошках просочилося червонясте світло. Двері відчинились, і, затуляючи пломінець лойової свічки висохлою рукою, яка немовби й сама світилася, стара, недбало одягнена баба стала на порозі в усій своїй страшній непривабливості. Обидві її руки були зайняті, і вона зубами чи, скоріше, яснами тримала комір сорочки з грубого полотна, цнотливо стараючись приховати від нескромних очей принади, від яких тікали б навіть козли з шабашу 12. Стара впустила акторів на кухню, поставила свічку на стіл, розгребла золу в погаслому вогні, знайшла кілька жарин, які ще тліли, і незабаром од них спалахнув, потріскуючи, пучок хмизу; потім вона пішла в свою кімнату надіти спідницю та кофту. Дебелий парубійко, тручи брудними руками очі, відчинив ворота, поставив карету на подвір'ї, випряг коня і завів його в стайню.