Він згадував доброго П'єра, Баярда, Міро та Вельзевула — вірних своїх товаришів по недолі. Серце йому стискалось, а до горла нервовим спазмом підступало ридання; та ось барон глянув на Ізабеллу, яка, закутавшись у довгу накидку, сиділа спереду на возі, і йому стало веселіше. Дівчина всміхалася до нього; здавалось, вона не журилася цією бідою — її душа була вдоволена, а що важили поряд з тим тілесні страждання і тяготи?
Довколишній краєвид не міг розвіяти похмурого і сумного настрою. На передньому плані видніли скорчені, мов у судомі, стовбури старих, пошарпаних, кривих, обрізаних берестів, чорні гілки яких вимальовувались химерним плетивом на тлі жовто-сірого неба з низькими, набряклими снігом хмарами, крізь які ледь сочилося блякле світло; а далі тягнулись голі поля, впираючись на обрії в лисі пагорби або рудуваті смуги лісу. Інколи траплялися хатки — біліли, ніби цятки крейди, за тонким жердям огорож, над ними вилися легенькі струмені диму. Вимитий дощами ярок довгим шрамом прорізав землю. Весною ця рівнина, одягнена в зелені шати, певно, була гарна, тепер же, під сірим покривалом зими, вона мала одноманітний, убогий і смутний вигляд. Час від часу стрічався нужденний, обірваний селянин, а то шкандибала, зігнувшись під в'язкою хмизу, якась бабця, та це не оживляло пустелі, навпаки — підкреслювало безлюддя її. Здавалося, що справжні жителі тут — сороки, які скакали по чорній землі, задравши хвости, схожі на згорнуті віяла. Побачивши воза, вони голосно скрекотали, немов обмінюючись своїми думками про акторів, і глузливо стрибали перед ними — злі, безсердечні птахи, байдужі до злигоднів убогого люду.
Свистав пронизливий північний вітер, дуючи так, що благенькі плащі наче прилипали до тіла, червоними пальцями шмагав акторів по обличчю. Скоро з вітром появилися лапаті сніжинки — летіли, наскакуючи одна на одну, кружляли, то здіймаючись угору, то спускаючись униз, ніби хотіли впасти на землю або хоч зачепитися за щось і не могли, такий сильний почався буревій. А тоді пішов густий сніг, засліплюючи подорожніх, білою пеленою затуляючи перед ними світ. У цій сріблястій каламуті навіть найближчі предмети втрачали свої звичайні обриси, і їх трудно було розрізнити.
— Далебі, наче небесна хазяйка скубе там гусей і витрушує на нас пух із свого фартуха,— озвався Педант, ідучи за каретою, щоб трохи сховатись од вітру.— Гусятина сподобалася б мені більше, я б охоче з'їв добрий шмат, навіть без цитрини і прянощів.
— Ба, навіть без солі! — додав Тиран.— Бо мій шлунок уже геть забув про яєчню, глузливо і облудно названу сніданком,— я її проковтнув уранці, хоч то була пряженя з яєць, яиї аж пищали, коли їх розбивали об сковороду, а потім з неї стирчали дзьобики.
Сігоньяк теж ішов позаду балагули, і Педант звернувся до нього:
— От чортова погода! Мене, пане барон, просто жаль бере, коли я дивлюся на вас,— ви поділяєте з нами всі наші злигодні. Але ці труднощі скоро минуть, ми хоч і повільно їдемо, а все одно наближаємось до Парижа.
— Не такий уже я пестунчик, щоб злякатися якогось там снігу. А от бідолашних жінок мені шкода — їм доводиться, незважаючи на свою слабість, терпіти всякі труднощі та знегоди, як найманим воякам у поході.
— Вони до всього звикли, і те, що було б нестерпним для жінок з вищого світу й городянок, їм не завдає особливих прикрощів.
Буря дужчала. Гнаний вітром сйіг білими димками курів понад землею, зупиняючись тільки тоді, коли попереду виростала якась перепона — схил пагорка, купа каміння, огорожа, насип біля канави. Там він затримувався, напрочуд швидко збирався в купу і пересипався на другий бік тимчасової перешкоди. А бувало, підхоплений вихором, круто здіймався в небо і падав звідти густим потоком, який одразу ж розвіювала буря. Навіс тріпотів од вітру, Ізабелла, Серафіна та Леонарда забились у найдальший куток, заховалися за тюками, але й там їх за кілька хвилин замела біла пороша.
Ошелешений різкими поривами сніговію, кінь ледве плен-тав. Він важко дихав, боки йому, ходили ходором, копита на кожному кроці ковзались. Тиран, ідучи рядом, узяв його за гнуздечку й підтримував сильною рукою. Педант, Сігоньяк та Скапен штовхали воза. Леандр ляскав батогом, підбадьорюючи бідолашну худобину: бити її могла б хіба що надто жорстока людина. А Матамор трохи відстав — через свою надзвичайну худорбу він був такий легкий, що просто не міг іти проти вітру, хоча й понапихав у кишені жорстви, а в кожну руку взяв по каменюці.
Віхола шаленіла дедалі дужче, крутячи білі снігові клуби, здіймаючи їх, наче піняві хвилі. Вона так розгулялася, що актори, хоча й поспішали добратись до села, змушені були зупинитись і поставити воза проти вітру, Бідолашна шкапа геть знемогла, тягнучи його, ноги у неї закостеніли, мокра від поту шкура парувала і тремтіла; крапля крові поблискувала біля ніздрів, розширених від ядухи, очі набували склистого відтінку. Ще одне зусилля, і конячина повалилася б мертва.
Чого в темряві буває моторошно — зрозуміти нетрудно* морок породжує всілякі страхіття. А от білий жах збагнути майже неможливо. Тим часом що могло бути загрозливішим від того становища, в якому опинилися бідолашні актори, бліді від голоду, посинілі від холоду, засліплені снігом і загублені десь на дорозі серед запаморочливої віхоли. Всі скулились під навісом, тулячись одне до одного, щоб було хоч трохи тепліше. Нарешті хуга вщухла, сніг, кружляючи в цо* вітрі, падав на землю вже повільніше. Все довкола, скільки сягало око, було вкрите сріблястим саваном.
— А де ж це Матамор? — запитав Блазіус— Чи вітер часом не заніс його на місяць?
— Справді,— докинув Тиран,— щось його не видно. Мо" же, задрімав десь тут під декораціями. Агов, МатамореЦ Озовися, якщо не спиш!
Матамор не озвався. Під купою старих полотнищ ніщо не ворухнулось.
— Гей, Матаморе! — знову гукнув Тиран таким гучним трагедійним басом, що розбудив би сімох сплячих отроків разом з їхнім собакою.
— Ми його не бачили,— сказали актриси,— але віхола засліплювала очі, то ми не дуже й турбувалися, думали, що він десь близько біля воза.
— Чорт! — буркнув Блазіус.— Це дивно! Щоб, бува, не сталося з ним чого лихого.