Немає нічого сумнішого, ніж отакі портрети, всіма забуті в пустинних кімнатах, напівстерті образи, в яких збереглася подоба тих, хто вже давно зотлів під землею.
Ці мальовані привиди дуже підходили до смутного безлюддя житла, вони були його мешканцями. Реальні мешканці видавалися б надто живими для цього мертвого дому.
Посеред кімнати був стіл з почорнілого грушевого дерева, з крученими ніжками, схожими на колони Соломонового храму 10, шашіль проточив у них тисячі дірочок — йому ж ніхто не заважав у тій тихій роботі. Тонкий шар сірої пилюки, по якій можна було писати пальцем, лежав на столі — його накривали не часто.
Два мисники чи буфети з того самого дерева, прикрашені якимось різьбленням, придбані, певно, разом із столом у щасливіші часи, стояли один навпроти одного по обидві сторони кімнати; надбитий фаянсовий посуд, розрізнені келихи і дві чи три простенькі фігурки роботи Бернара Паліссі11, що зображали всяких риб, крабів і полив'яні муіїші на зеленому тлі водоростей,— оце й уся жалюгідна оздоба голих полиць.
П'ять чи шість стільців, оббитих оксамитом,— колись він, певно, був червоний, але від часу й довгого користування вже геть порудів,— світили дірками, крізь які виглядав волос, і кульгали на своїх непарних ніжках, мов різностопні вірші або покалічені вояки, що вертаються після боїв додому. Ніхто не наважився б сісти на якийсь із тих стільців, хіба що безтілесний дух, та й користувалися ними, певно, тільки тоді, коли предки, повиходивши із своїх рам, сідали, бувало, круг вільного столу і за уявною учтою гомоніли про занепад свого роду, коротаючи за тою розмовою довгі зимові ночі, такі сприятливі для посиденьок привидів.
З цієї великої кімнати двері вели в другу, трохи меншу. Стіни в ній були оббиті фландрськими12 шпалерами, які називали "зеленню", бо на них були зображені різноманітні картини природи. Але не думайте, що то якась розкіш — її дуже трудно було уявити в цьому домі. Шпалери були старі, пошарпані, витерті і полинялі, на них світили сотні дірок, і трималися вони тільки на окремих нитках та ще силою звички. Побляклі дерева були з одного боку жовті, а з другого — блакитні. Чаплю, що стояла на одній нозі серед очеретів, добряче поїла міль. Фламандську ферму з колодязем, обплетеним хмелем, уже ледве можна було розрізнити, а на стертому обличчі мисливця, який полював на молодих диких качок, лиш червоний рот і чорні очі зберегли свій первісний колір — певно, ті фарби були стійкіші — і вирізнялися так, мовби на восково-блідому виді покійника підкрасили губи й навели брови. Між стіною та благенькою обвислою тканиною гуляв вітер, і шпалери від того підозріло ворушилися. Гамлет, принц датський, якби він опинився в цій кімнаті, певно, вихопив би шпагу і, крикнувши: "Щурі", крізь тканину шпалер пронизав би Полонія 13. Безліч легеньких шумів, ледь вловний шепіт запустіння, від якого тиша стає ще відчутнішою, бентежили слух і душу кожного, хто мав сміливість проникнути сюди. Голодні миші гризли рештки вовни в основі тканини. Шашіль точив, мовби хтось тихо пиляв терпугом, дерев'яні балки, дзиґарі смерті відлічували час і на панелях стін.
Іноді несподівано тріщала якась дошка в меблях, неначе знуджена пустка розправляла кості, і від того звуку людина мимоволі здригалася. В одному кутку кімнати стояло ліжко з колонками, схожими на веретена, затягнуте протертими на згинах полупарчевими завісками з білими та зеленими візерунками, які стали суцільними жовто-бурими плямами; страшно було відхилити ті завіски — так і здавалося, що в мороку там побачиш жахливу скоцюрблену почвару або чиюсь задубілу постать, закутану в біле простирадло, під яким випинаються гострий ніс, кістляві вилиці, згорнуті руки і витягнуті ноги, мов у статуй на домовинах; речі, які мають служити людині, так скоро набирають незвичного вигляду, коли з ними немає людини! І ще можна було припустити, що в тому ліжку спить вічним сном зачарована принцеса, ніби казкова спляча красуня, але нерухомі складки завіси були такі похмурі і таємничі, що нікому не спало б на думку ту красуню поцілувати.
Стіл чорного дерева з мідними інкрустаціями, які в багатьох місцях повідставали, криве, тьмяне, облізле дзеркало, знуджене від того, що в нього давно вже не зазирало людське обличчя, і крісло з дрібною вишивкою, яку терпляте вишивала на дозвіллі котрась прабабуся і на якій тепер можна було розгледіти поміж вилинялих шовку та вовни лиш окремі срібні ниточки,— все це доповнювало умеблювання тієї кімнати, придатної на житло хіба що для людини, котра не боїться ні духів, ні привидів.
Саме з цих двох кімнат і виходили на лицьову сторону будинку ті двоє вікон, які лишалися незабиті. Тьмяне зеленаве світло проникало крізь мутні шибки, востаннє миті добрих сто років тому і тепер наче посріблені знадвору. Важкі штори, що вже протерлися на згинах і порвалися б зовсім, якби хто спробував затягнути їх по іржавому карнизу, притемнювали й те мерхле світло, ще більше посилюючи сумовитість цього місця.
Двері, що були в глибині другої кімната, вели в густий морок, у порожнечу, в таємничу безвість. Але поступово очі звикали до цього мороку, подекуди перейнятого блідими відблисками світла,— воно проходило крізь щілини поміж дошками, що ними були забиті вікна,— і вже сяк-так розрізняли довгий ряд суміжних кімнат — запущених, з пощербленим паркетом, усіяним скалками битого скла, з голими або напівприкритими клаптями обшарпаних шпалер стінами, з дірявими стелями, з яких виглядала драниця і вільно текла дощова вода — чудове помешкання для синедріону 14 пацюків і зборищ кажанів. Подекуди тут було небезпечно йти, бо мостини під ногами хитались і гнулись, але ж ніхто й не наважувався проникнути в цей відлюдний притулок мороку, пилу і павутиння. Від самого порога в ніс било затхлим духом цвілі і запустіння, віяло сирим холодом, мов у склепі над крижаним мороком могили, з якої зсунули кам'яну плиту. І справді, в цих покоях, куди не заглядав нинішній день, поволі дотлівав прах минулого, й далекі, давно заснулі роки спочивали собі, мов у колисці, на сірому плетиві павутиння, що снувалося по кутках.