Тиран подумки прикидав, скільки пістолів йому зажадати від маркіза, і з кожним обертом коліс збільшував число, додаючи до нього по нулю. Педант Блазіус, облизуючи сн-леновим 6 язиком губи, пересохлі від невтоленної спраги, ЛЇО-бострасно мріяв про бочки, барила та сулії прекрасних вил, які мали бути в пивницях замку. Леандр, поправляючи черепаховим гребінцем трошки пом'яті кучері перуки, з завмиранням серця намагався вгадати, чи є в цьому казковому замку господиня. Важливе питання! В думці він уже дозволяв собі всякі вольності, але бундючний і чванькуватий, хоча й веселий вигляд маркіза трохи стримував їх.
Перебудований за попереднього короля, замок де Брюйє-ра стояв у кінці саду, займаючи місце майже на всю ширину його. Зовні ця будівля нагадувала особняки на Королівській площі в Парижі. Чотириповерховий корпус і дві бокові прибудови, які під прямим кутом прилягали до нього, утворюючи парадний двір,— то був прекрасний, добре продуманий ансамбль, величний і водночас скромний. На тлі червоних цегляних стін з кам'яним муруванням на кожному розі гарно вирізнялися білі, теж кам'яні, лутки вікон. Смуги з такого ж каменю біліли й між поверхами. З клинчастих каменів над вікнами весело й привітно всміхалися повнощокі скульптурні ягіночі голівки з кокетливими зачісками. Пузаті точені стовпчики підтримували поруччя балконів. У чистих шибках вікон відбивалося проміння ранкового сонця, і крізь той відблиск неясно видніли розкішні, дорогі завіси.
Щоб порушити одноманітність головного корпусу, архітектор — здібний учень Андруе дю Серсо 7 — поставив посередині його прибудову з ґанком та вхідними дверима, прикрашену більше, ніж решта споруди. Чотири здвоєні кам'яні колони з круглими і квадратними підмурками — такі колони можна побачити на картинах добродія Пітера Пауля Рубен-са8, улюбленого художника королеви Марії Медічі,— підтримували увінчаний гербом карниз — основу великого балкона з кам'яною балюстрадою, на який виходили засклені двері просторої вітальні. Закруглений зверху кам'яний одвірок прикрашали тонкі мереясані візерунки, двостулкові дубові двері з химерним різьбленням були полаковані і оковані залізом, що блищало, мов сталь чи срібло.
Високі дахи з акуратно укладених, мов черепиця, сланцевих плиток вимальовувались на ясному небі приємними правильними обрисами, з яких симетрично виступали великі димарі, прикрашені з усіх боків різними скульптурними зображеннями. На кожному розі синювато-сизих дахів блищав у сонячному сяйві широкий, теж пишно оздоблений, розтруб водостічної ринви. Хоч було ще рано й погода стояла досить тепла, в замку топилося — з димарів ішов ріденький дим, а це було ознакою щасливого, заможного й діяльного життя. Справді, в цій Телемській обителі 9 на кухнях уже почалася робота. Наглядачі мисливських угідь верхи на дужих конях везли впольовану дичину; селяни несли провізію для столу маркіза. Лакеї снували сюди й туди ио двору, виконуючи всякі розпорядження.
Ніщо, здавалося, не могло так радувати око, як вигляд цього замку з його оновленими цегляно-кам'яними стінами, біло-рожевими, наче рум'янець на здоровому лиці. Все тут свідчило про міцний достаток, про життя в буйному розквіті, а не про ту скороминущу удачу, якою примхлива Фортуна, спокійно їдучи на золотому колесі, бува, наділяє короткочасних своїх улюбленців. Відчувалося, що під новою розкішною оболонкою тут криється старовинне багатство.
Трохи осторонь замку, за прибудовами, височіли здоровенні, вікові дерева, верховіття яких уже взялися рожево-жовтими барвами, хоча листя на нижніх гілках було зовсім зелене. Там починався парк — великий, тінявий, густий, він тягнувся ген удалину і свідчив про завбачливість та багатство предків. Бо навіть золото, силою якого швидко ростуть усякі споруди, не може прискорити росту дерев — нові гілкв на них появляються дуже помалу, мов на родовідному дереві тих домів, що їх вони прикривають і захищають своєю тінню.
Благородне серце Сігоньяка, певна річ, ніколи не відчувало укусів заздрості — страшної зеленої трутини, яка проникає в жили, швидко розноситься з кров'ю, просочує навіть найменші волоконця і зрештою нищить найкращі душі. Одначе він не міг стримати зітхання, думаючи про те, що колись Сігоньяки переважали Брюйєрів, бо належали до більш знатного стародавнього роду, добре відомого ще в часи першого хрестового походу. Оновлений, свіжий, ошатний, біло-рожевий, мов щоки дівчини, розкішний замок де Брюй-єра, здавалося, був насмішкою над убогою, занедбаною серед гнітючої тиші й забуття оселею Сігоньяка, гніздом щурів, сідалом сов, притулком павуків, тим напіврозваленим замком, що от-от міг і зовсім рухнути на свого бідолашного хазяїна, який в останню мить покинув його, аби не загинути під руїнами. Роки нудьги й безнадії, що минули в тому замку, пройшли перед очима Сігоньяка довгою вервечкою — в сірих, мов павутиння, лівреях, посипавши попелом голови, опустивши в глибокому відчаї руки і скрививши в позіханні роти. Аж ніяк не завидуючи маркізові, барон усе-таки вважав, що той — щасливець.
Віз став перед ґанком, і це перебило невеселі роздуми Сігоньяка. Він постарався прогнати недоречну тугу, по-чоловічому мужньо стримав сльозу, що нишком забриніла в куточку ока, й невимушено скочив на землю, щоб допомогти зійти Ізабеллі та іншим актрисам, яким заважали спідниці, бо ранковий вітер роздував їх.
Маркіз де Брюйер, здалеку побачивши кумедну балагулу, стояв на ґанку; він був у коричневій оксамитовій куртці, оздобленій підібраними в тон стрічками, в таких же штанях, у сірих шовкових панчохах та білих тупоносих черевиках. Коли віз під'їхав до ґанку, він зійшов по круглих, схожих на підкову, сходах трошки вниз, як то й личить чемному хазяїнові, котрий не дуже зважає на становище своїх гостей; зрештою, в трупі ж був барон де Сігоньяк, і це могло виправдати маркізову прихильність. Ставши на третій сходинці —— далі маркіз не пішов, бо то б уже принижувало його гідність,— де Брюйєр підняв руку, дружнім і поблажливим жестом вітаючи акторів.
У цю мить з халабуди виглянуло хитре й лукаве личко Субретки. Очі її світилися, зуби поблискували, і вся вона, показавшись на темному тлі, аж сяяла веселістю й завзяттям. Наполовину висунувшись із воза і спершись руками на передок, так ,що в розрізі плаття було трошки видно її груди, акторка немовби ждала, щоб хто допоміг їй. Сігоньяк,* зайнятий Ізабеллою, не звернув уваги на вдавану розгубленість Субретки, і хитрюга благально глянула блискучими очима на маркіза.