Карета їхала собі далі, і незабаром за деревами вже ледь показалися високі черепичні дахи замку. Тоді Валомбрез сказав Сігоньякові:
— Ви підете в мої покої, причепуріться там трохи, перш ніж я представлю вас своїй сестрі, яка не знає ні про мою подорож, ні про те, що ви приїхали; я приготував їй несподіванку і думаю, що це справить якнайкраще враження. Закрийте зі свого боку шторку, щоб вас не побачили раніше, ніж треба. Але що нам робити з цим бісеням?
— Накажіть,— мовила Чікіта, почувши крізь глибоку задуму слова Валомбреза,— накажіть, щоб мене відвели до пані Ізабелли, хай вона вирішить мою долю.
Карета з закритими шторками в'їхала на головне подвір'я замку; Валомбрез узяв Сігоньяка під руку й повів у свої покої, а Чікіту велів лакеєві провести до графині де Лінейль.
Побачивши дівчинку, Ізабелла відклала книжку, яку саме читала, й запитливо глянула на неї.
Чікіта, не рухаючись, мовчала, аж поки лакей вийшов. А тоді якось особливо урочисто підступила до Ізабелли, взяла її за руку і сказала:
— Ніж пронизав серце Агостена; тепер у мене більше немає хазяїна, а мені треба присвятити себе комусь. Агостен помер, а після нього я найдужче люблю тебе; ти подарувала мені перлове намисто і поцілувала мене. Хочеш, я буду твоєю рабинею, твоїм псом, твоїм духом? Скажи, хай мені дадуть якесь чорне лахміття, я носитиму жалобу по своїй любові; я спатиму біля твого порога і зовсім не заважатиму тобі. Якщо я буду потрібна, то ти тільки свиснеш ось так,— Чікіта свиснула,— і я зараз же стану перед тобою. Хочеш?
У відповідь Ізабелла притягнула Чікіту до себе, пригорнула до свого серця, торкнулась губами її лобика і прийняла цю душу, яка до останку віддала себе їй.
XXI. Гімен, о Гіменей!
Ізабелла вже звикла до загадкових та чудернацьких повадок Чікіти і ні про що не питала, чекаючи, коли ця дивна дівчина трохи заспокоїться. Вона догадувалась, що сталася якась жахлива історія; але бідолашна дитина зробила їй стільки доброго, що Ізабелла, нічим не цікавлячись, прихистила її в тому явно безвихідному становищі.
Передавши дівчину покоївці, вона взялася до перерваного читання, хоч книжка й не дуже цікавила її; прочитала кілька сторінок, відчула, що вже не вникає в зміст прочитаного, і, загорнувши книжку, знову поклала її на стіл серед початого вишивання. Підперши голову рукою і дивлячись десь у простір, Ізабелла поринула у звичайну для неї задуму.
"Що сталося з Сігоньяком? — питала вона сама себе.— Чи згадує він про мене, чи любить ще? Напевно, повернувся в бідний свій замок і, думаючи, що мій брат помер, не наважується озватись. Ця уявна перешкода стримує його. Інакше б він спробував побачитись зо мною чи принаймні написав би. Або ж думка про те, що я тепер багата, відбиває у нього сміливість. А якщо він забув мене? О, ні! Цього не може бути. Треба було б якось дати йому вістку, що Валомбрез одужав од своєї рани; але ж дівчині благородного походження не личить підбивати свого далекого коханого, щоб він повернувся: це кинуло б тінь на її жіночу порядність. Я часто запитую себе, чи не краще було б мені лишитися скромною актрисою. Тоді хоч бачила б його щодня і, не сумніваючись у своїй доброчесності, так само, як і в його пошані, мирно тішилася б солодким відчуттям, що він любить мене. Незважаючи на зворушливу ніжність батька, мені сумно й самотньо в цьому чудовому замку; якби ще Валомбрез був тут, його товариство розважило б мене; а його все немає, і я марно силкуюся збагнути, що він мав на думці, коли перед від'їздом кинув, усміхаючись: "До побачення, сестричко, ви будете задоволені мною!" Іноді здасться, ніби я розумію, але не хочу й допускати такої думки: надто болісним було б розчарування. Ах, якби ж це була правда! Я збожеволіла б од радості!"
Графиня де Лінейль — бо, можливо, незручно називати просто Ізабеллою узаконену дочку принца — дійшла в своєму внутрішньому монолозі саме до цього місця, коли кремезний лакей запитав, чи може пані графиня прийняти герцога де Валомбреза, який повернувся з подорожі і хотів би привітатися з нею.
— З великою радістю,— відповіла графиня.— Просіть, хай зараз же й приходить.
Минуло п'ять чи шість хвилин, і молодий герцог стрімко, легкою ходою ввійшов до вітальні — рум'яний, бистроокий, зовні такий же впевнений, як був до поранення; кинувши капелюх з пером на крісло, він узяв сестрину руку, ніжно й поштиво торкнувся її губами.
— Дорога Ізабелло, я не був дома довше, ніж хотів, бо для мене це велика втрата — не бачити вас, так скоро я звик до вашої милої присутності; але в час подорожі я тільки й думав про вас, і надія зробити вам щось приємне трохи втішала мене.
— Найприємніше, що ви могли б зробити для мене,— відповіла Ізабелла,— це лишатися в замку з батьком і зо мною, а ЕЄ їхати, тільки-но затягнуло рану, світ за очі ради якоїсь примхи.
— Хіба я був поранений? — запитав, сміючись Валомбрез.— Клянусь честю, може, я й згадав би про свою рану, так сама вона зовсім не нагадує про себе. Я ніколи не почував себе краще, як тепер, а маленька прогулянка була дуже корисна для мене. Сідло підходить мені куди більше, аніж шезлонг. Але ви, люба моя сестричко, здається, трохи схудли і зблідли; вам було сумно? Цей замок — невеселе місце, та й самотність молодим дівчатам не до лиця. Читання й вишивання теж зрештою набридають, і часом навіть вельми розважливі дівиці, стомийшись дивитися на зелену воду в каналі, воліли б побачити лице якогось вродливого молодика.
— Недоречні жарти, брате мій. Як вам подобається висміювати мій смуток! Хіба я булатне в товаристві принца, по-батьківському люб'язного і такого щедрого на мудрі повчання?.
— Безперечно, наш достойний батько — витончений дворянин, обачний у порадах, сміливий, коли треба діяти, вірний придворний і вельможний володар у своїх маєтках, красномовний і обізнаний у всяких науках; розмова з ним дає втіху, але настроює на вельми серйозний лад, а я не хочу, щоб моя люба сестричка марнувала юність свою в урочистій нудоті. Ви рішуче відкинули і шевальє де Відаленка, й маркіза де л'Етана, отож я вирушив на пошуки і в час своїх мандрів знайшов саме те, що вам треба: прекрасного, досконалого, ідеального чоловіка, якого, я певен, ви полюбите до нестями.