Одного дня барон пішов у сад, де колись гуляли дві молоді актриси, а він супроводив їх. Сад був ще більш занедбаний, ще густіше заріс бур'янами; але кущ шипшини, який дав тоді рожеву квітку для Ізабелли й бутон для Серафіни, щоб дами вийшли з квітника хоч із якимись квітами, здавалось, і на цей раз перевершив самого себе.
На тій самій гілочці рожевіли дві прекрасні трояндочки з ніжними пелюстками — вони тільки вранці розкрилися, на денці між ними ще лишилось кілька перлинок роси.
Ці тендітні квіточки розбудили спогади і страшенно зворушили Сігоньяка. Йому згадалися слова Ізабелли: "Тоді, гуляючи в саду, де ви відгинали передо мною колючі кущі, ви зірвали для мене маленьку дику трояндочку — єдине, що могли подарувати; я зронила на неї сльозу і, чіпляючи квітку собі на груди, мовчки віддала вам натомість свою душу".
Він узяв рожеву квітку, глибоко вдихнув її запах і припав губами до пелюсток, мовби то були уста його подруги — такі ж ніжні, рум'яні й пахучі. Розставшись з Ізабеллою, він весь час думав про неї і розумів, як вона потрібна йому в житті. В перші дні, запаморочений усіма пригодами, що звалилися на нього, ошелехнений крутим поворотом своєї долі, мимоволі думаючи про дорогу, він не міг до пуття збагнути справжнього стану своєї душі. Тепер же, повернувшись у глушипу, знову поринувши в спокій і тишу, він без упину звертався до Ізабелли, про неї тільки й думав, про неї мріяв. Вона заповнювала і голову його, і серце. Навіть образ Іолапти зник, розвіявся, мов легкий туман. Юнак не думав, чи любив коли-небудь ту пихату красуню,— він і пе згадував про неї.
"І все-таки Ізабелла кохає мене",— казав він сам собі, всоте перебравши в пам'яті все, що стояло на перешкоді його Щастю,
Так минуло два чи три місяці.
Одного дня, коли Сігоньяк, сидячи в кімнаті, старався підшукати кінцівку сонета на честь коханої, увійшов П'єр і доповів хазяїнові, що якийсь дворянин хоче побалакати з ним.
— Дворянин хоче побалакати зі мною? — мовив Сігоньяк.— Ти, певно, мариш або ж той дворянин явно не туди попав! Нікому на світі нема про що говорити зі мною; але ради сміху веди сюди цього дивака. Як хоча б звати його?
— Він не захотів назвати себе, заявив, що його ім'я нічого вам не скаже,— відповів П'єр, відчиняючи обидві стулки дверей.
На порозі став вродливий юнак в елегантному, брунатному, оздобленому зеленим плетивом суконному костюмі для верхової їзди, у сірих фетрових чоботях із срібними острогами; крислатого капелюха з довгим зеленим пером вій тримав у руці, що давало можливість розгледіти при світлі горде його лице з правильними, тонкими й гарними, немов у античної статуї, рисами, яким позаздрила б будь-яка жінка.
Поява цього блискучого кавалера, схоже, не викликала у Сігоньяка нічого приємного: він трошки зблід, одним стрибком кинувся по свою" шпагу, що висіла в ногах коло ліжка, вихопив її з піхов і приготувався захищатися.
— Сто чортів! Я думав, що на смерть убив вас, пане герцог! Хто ж це являється мені — ви чи ваша тінь?
— Я, Аннібаль де Валомбрез,— відповів молодий герцог,— я, власною особою, живий і здоровий. Та сховайте ви свою рапіру. Ми вже двічі билися. Досить. Те, що двічі звеселяє, на третій раз набридає — так каже прислів'я. Я прийшов до вас не як ворог. Якщо я в чомусь і винен перед вами, то ви мені добре відплатили за все. Виходить, ми квити. А щоб довести, що у мене добрі наміри, вручаю вам оцю королівську грамоту, за якою ви одержуєте полк. Мій батько і я нагадали його величності про відданість Сігоньяків королівським предкам. Мені захотілось особисто доставити вам цю приємну новину; тепер я ваш гість, так що скрутіть кому завгодно голову, насадіть кого хочете на рожен, але, ради бога, дайте мені попоїсти. Трактири по дорозі нікудишні, а мої підводи з харчами застряли в піску далеченько звідси.
— Боюсь, пане герцог, що мій обід ви сприймете як помсту,— відповів Сігоньяк з жартівливою люб'язністю,— але не приписуйте злобі мій убогий почастунок. Ваше відкрите і щире поводження до глибини душі зворушило мене, й теперу вас не буде вірнішого друга, ніж я. Хоч вам і не потрібна моя допомога, але знайте: я завжди готовий подати її. Гей, П'єр! Роздобудь курчат, яєць, м'яса і постарайся якнайкраще угостити цього вельможного пана, бо він умирає з голоду, до якого, на відміну від нас, не звик.
П'єр взяв кілька пістолів, з тих, які прислав хазяїн і яких він досі не чіпав, сів на коня, що ним приїхав барон, і чвалом погнав до найближчого села добувати провізію. Він придбав кількох курчат, шмат шинки, корчагу старого вина, а місцевого кюре умовив, хоч і з трудом, продати паштет з качиної печінки — ласощі, які могли б зайняти гідне місце на столі єпископа чи принца.
За годину П'єр повернувся, доручив обертати рожен високій, худій, обірваній дівці, яку стрів по дорозі й послав у замок, а сам приготував стіл у портретній залі, вибравши з фаянсового посуду в буфетах найменш побитий, бо про срібний годі було й думати — останній уже давно віддали в заставу. Зробивши все це, він прийшов доповісти хазяїнові, що стіл накрито.
Валомбрез і Сігоньяк сіли один навпроти одного — з шістьох стільців знайшлося два не дуже криві й розхитані,— і молодий герцог, якого потішала нова обстановка, з забавною жадністю накинувся на страви, що їх насилу зібрав П'єр. Він з'їв ціле курча,— хоч, правда, скидалося, що воно загинуло від виснаження,— а потім його красиві білі зуби впилися в рожевий шмат байоннської шинки і швидко, як кажуть, розправилися з нею. Герцог сказав, що качина печінка надзвичайно смачна, вишукана страва, гідна бути їжею богів, а козячий сир, покритий зеленими цятками та плямами, нібито чудово збуджував спрагу. Похвалив він і вино, яке справді було старе, добре виготовлене й мінилося пурпуром у старовинних венеційських келихах. У гостя був такий гарний настрій, що він мало не розреготався, побачивши розгубленість П'єра, коли його хазяїн назвав герцога де Валомбреза,— ніби мертвий ожив. Підтримуючи в міру своїх можливостей розмову з молодим герцогом, Сігоньяк дивувався, що тут, у нього, по-простому спершись ліктями на стіл, сидить цей дженджуристий і гордовитий вельможа, недавній його суперник у любові, з яким він двічі бився на дуелі і який не раз намагався порішити його руками найманих убивць.